Читати книгу - "Коло смерті"

— Але… але чому тодішній адвокат Арона Сьорвіка не шукав тих світлин?

— А навіщо це йому? Подружжя Вііґ-Сьоренсів ніколи не викликали в ролі свідків, до того ж, я припускаю, на допиті мова йшла винятково про морських орлів на тих світлинах. Адвокат не мав жодних підстав брати їх до уваги. Для захисту Арона цей факт не мав на той час жодного значення.

— Так, розумію, — озвався Рюне Сейм. — Але як вони зважилися піти на це? Як могли поліцейський і юрист приховати виправдальні докази? Це ж свідомий юридичний злочин!

— Цього я не знаю, — мовив я. — Однак, гадаю, вони щиро були переконані у винуватості Арона.

— А світлина…

— Припускаю, на той момент вони вже стільки зусиль вклали у доведення вини Арона, що психологічно були неспроможні визнати свою помилку. Крім того, йшлося про їхнє професійне майбутнє, хіба ні? Обидва були амбіційними чоловіками, а вестьойська справа давала старт їхнім кар'єрам. Скейє став старшим інспектором, а Ульв Ґарман — головним прокурором.

— Я ніяк не розумію, як те, що ви сказали, пов'язується з нашою справою, — раптом втрутилася Єва Ґрангейм.

Я помітив, що, кажучи це, вона уникала звертатися чи навіть дивитися на прокурора.

— Можу пояснити. Припускаю, після оголошення вироку Аронові, Ґарман і Скейє постаралися якнайшвидше забути про ту справу, аж доки на горизонті з'явивсь я. Я переконаний, що і світлини, і свідчення Вііґ-Сьоренсів були на місці, у своїх пачках, коли поліція передавала мені навесні матеріали. Не знаю, у який спосіб Ульв Ґарман довідався про передачу документів. Скоріш за все випадково, а довідавшись, запанікував. Я славлюся своєю скрупульозністю, тож він знав, що пройдуся усіма документами ледь не з лупою. Зненацька ризик викриття давніх гріхів розрісся до непомірних розмірів. Таке розвінчання означало б кінець його кар'єрі, а ще безчестя і, ймовірно, ув'язнення.

Урятувала його насамперед моя зайнятість, я саме повним ходом займався підготовкою захисту Ганса Міккельсена. Ґарман розраховував, що я не матиму можливості взятися, за вестьойську справу до закінчення процесу. Він мав достатньо часу на укладання плану й на змову з Мортеном Олешером, якому доручалося провернути цю оборудку.

План був простий. За велінням Ґармана, Мортен Олешер напав на Ґерд Ґарсгол. Він подбав, аби його помітили сусіди, коли він утікав з місця злочину, й, само собою, аби його арештували, а вже тоді він вказав на мене, як на замовника. Як адвокат, я мав своєрідний мотив. Про всяк випадок, Олешер зателефонував на мій мобільний телефон перед самим нападом. Напередодні, святіванського вечора, він стежив за мною, щоб мати змогу описати, де я перебував і в що був одягнений під час вигаданої ним зустрічі. Простий і дуже елегантний план спрацював, як годинник. Мене арештували і так прибрали з дороги, а Ульв Ґарман спокійно подбав, щоб документи забрали назад до поліції, ось тільки перед тим він вилучив небезпечні докази й сфальшував реєстр документів.

Я похитав головою.

— Божевілля, скажу я вам. Він міг нічого не чіпати, поклавшись на шанс, що я не помічу світлин. А якщо й помітив би, Ґарман завжди міг сказати, що прогледів Арона на одній з них, що то був прикрий недогляд. Ніхто не зміг би довести злого умислу. Але Ульв Ґарман — людина великих амбіцій. Він рвався до кар'єрних висот. Він склав подання на посаду генерального прокурора і знав — подібний скандал зруйнує усі шанси одержати цю роботу. Тож замість сподіватися на удачу, зробив те, що зробив. Гадаю, йому перевернулося у голові…

Після моєї промови в залі ще довго панувала тиша.

Очі Рюне Сейма округлилися від зачудування і неймовірності того, що відбувалося. Ульв Ґарман сидів, відхилившись на стільці й понуривши голову. Я не мав цілковитої певності, він тільки опустив голову чи й очі заплющив. Єва Ґрангейм кілька разів розтулила й знову стулила рота.

— Ви прагнете донести до мене, що саме прокурор стоїть за побиттям Ґерд Ґарсгол? — запитала вона недовірливо, нарешті спромігшись на слово.

— Так.

Суддя знову замовкла, ніби намагаючись віднайти щойно втрачене опертя у звичному й безпечному для неї світі.

— Маєте ще запитання, пане адвокате? — запитала вона.

Рюне Сейм здригнувся, якусь мить не міг отямитися, тоді потрусив головою і сказав, що запитань більше не має.

— Пане прокуроре? — звернулася суддя до Ґармана. — Маєте запитання до свідка? Пане прокуроре!

Минула ціла вічність, доки Ульв Ґарман підняв голову й глянув мені просто в вічі. Щось дивне було в його очах. Безвиразні, порожні провалля на тлі блідого обличчя.

— Так. Звичайно, я маю запитання, — процідив він і знову замовк.

— Пане прокуроре! — запитала суддя знову. — Ви маєте запитання до свідка?

— Так. Я хотів би лише… підсумувати, — він раптом коротко реготнув, і від його сміху заворушилося волосся на потилиці. — Послухай-но, Бренне, чи ти маєш хоч якийсь доказ… цієї байки?

— Ясна річ, — відповів я. — Старший інспектор на пенсії Ґюннар Скейє чекає в коридорі. Він готовий під присягою дати свідчення ваших тодішніх діянь. Гадаю, нечисте сумління муляло його багато років.

Ульв Ґарман вибалушив на мене очі, ніби побачив представника якоїсь нової,