Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

завжди прекрасно, – зауважую. – Це найпрекрасніша річ у моєму житті. Я буду дуже ніжним. – Сказавши це, раптом починаю нервувати. Почуваюся і відповідальним, і Гумбертом Гумбертовичем, до того ж здається, наче за мною спостерігає багато людей і всі ці люди – Клер. Ніколи не відчував себе менш сексуальним. Гаразд. Глибокий вдих.

– Я тебе кохаю.

Стоїмо обоє, трохи погойдуючись на нерівній поверхні ковдри. Розгортаю обійми, і Клер тулиться до мене. Стоїмо тихо, обійнявшись у долині, як наречений і наречена на вершині весільного торта. І зрештою, це Клер прийшла до мене сорокаоднорічного майже так само, як і тоді, коли ми вперше зустрілися. Без страху. Вона відкидає назад голову. Нахиляюся й цілую її.

– Клер.

– М-м-м?

– Ти абсолютно впевнена, що ми самі?

– Усі, крім Ети та Нел – у Каламазу.

– Тому що я почуваюся, наче в програмі «Прихована камера».

– Параноїк? Шкода.

– Не зважай.

– Ми могли би піти в мою кімнату.

– Занадто небезпечно. Боже, ми наче в середній школі.

– Що?

– Не зважай.

Клер відсторонюється від мене й розстібає сукню. Знімає її через голову й опускає на ковдру з цілковитою байдужістю. Відтак скидає туфлі, стягує панчохи. Розстібає бюстгальтер, відкидає його й знімає трусики. Стоїть переді мною зовсім гола. Це неначе диво: всі маленькі знаки на її тілі, що я полюбив, – зникли; живіт плоский, жодних слідів вагітностей, які принесуть нам стільки горя, стільки щастя. Ця Клер трохи худіша і набагато енергійніша, ніж та Клер, яку кохаю тепер. Знов усвідомлюю всю ту печаль, що пройшла крізь нас. Але сьогодні все це, на диво, відокремилось: нині маємо можливість радіти. Стаю на коліна, Клер підходить і стає переді мною. На мить притискаюсь обличчям до її живота, відтак піднімаю погляд. Клер височіє наді мною, її руки в моєму волоссі, а довкола – безхмарне блакитне небо.

Скидаю піджак і розстібаю краватку-метелик. Клер теж стає на коліна, й ми швидко знімаємо запонки зі сконцентрованістю групи зі знешкодження бомб. Знімаю штани і спіднє. Неможливо зробити це вишукано. Цікаво, як чоловіки-стриптизери справляються з цією проблемою? Чи вони просто стрибають по сцені, з однією ногою в штанині, а другою – ні? Клер сміється.

– Ніколи не бачила, як ти роздягаєшся. Не надто приємне видовище.

– Ти зробила мені боляче. Йди сюди і дай мені стерти цю посмішку з твого обличчя.

– Ой-ой-ой. – П’ятнадцять хвилин по тому з гордістю можу сказати, що справді стер усі сліди надмірності з обличчя Клер. На жаль, вона стає дедалі більш і більш напруженою, неначе… захищається. За чотирнадцять років і лише Бог знає, скільки годин і днів, проведених разом, коли я щасливо, турботливо, завзято кохався з Клер, таке для мене абсолютно нове. Хочу, якщо це взагалі можливо, щоб вона відчула той подив, який відчував я, коли зустрів її і ми кохалися, як я гадав (який дурний!), уперше. Сідаю, важко дихаючи. Клер також сідає і, прикриваючись, обхоплює руками свої коліна.

– Ти в порядку?

– Я боюся.

– Це нормально. – Розмірковую. – Клянуся, що коли ми зустрінемося наступного разу, ти практично зґвалтуєш мене. Тобто ти в цьому надзвичайно талановита.

– Справді?

– Ти – жагуча. – Копирсаюсь у кошику для пікніка: стаканчики, вино, презервативи, рушники. – Розумниця. – Наливаю нам по стаканчику вина. – За невинність. «Якби у нас було достатньо часу»[55]. Випий. – Вона слухняно п’є, наче маленька дитина, що приймає ліки. Знову наливаю їй і допиваю своє вино.

– Але ж тобі не можна пити.

– Ця знаменна подія. Пий до дна. – Клер важить близько ста двадцяти фунтів, але це крихітні стаканчики. – Ще один.

– Ще? Я стану сонною.

– Ти розслабишся.

Вона залпом п’є. Зминаємо стаканчики й кидаємо їх у кошик для пікніка. Лягаю на спину, витягнувши руки, наче загоряю чи розіп’ятий. Клер розтягується поруч зі мною. Притуляю її до себе, відтак лежимо обличчям одне до одного. Її волосся красиво й зворушливо спадає на плечі та груди, і вже укотре шкодую, що я не художник.

– Клер?

– Гм?

– Уяви себе відкритою, порожньою. Наче хтось витяг із тебе все, крім нервових закінчень. – Доторкаюсь кінчиком свого вказівного пальця до її клітора.

– Бідна маленька Клер. Без нутрощів.

– Та це ж добре, бо, бачиш, у тебе там з’явився додатковий простір. Подумай про все те, що можна було би розмістити всередині тебе, якби там не було всіляких дурнуватих нирок, шлунка, підшлункової…

– Наприклад?

Вона дуже мокра. Забираю руку й обережно розриваю зубами упаковку з презервативом, цього трюку я не виконував багато років.

– Кенгуру. Тостери. Члени.

Клер бере у мене презерватив із дивною неприязню. Лежачи на спині, вона розгортає його і нюхає.

– Тьху. Це обов’язково?

Хоча часто відмовляюсь відповідати на запитання Клер, насправді рідко їй брешу. Почувся винним, кажучи: «Боюся, що так». Забираю його в неї, проте, замість того щоб надягти його, вирішую, що тут потрібен кунілінгус. У майбутньому Клер так призвичаїться до орального сексу, що погодиться одним махом перестрибнути високу споруду чи поза своєю чергою помити посуд, лише б отримати його. Якби кунілінгус був олімпійським видом спорту, я без сумнівів отримав би медаль. Розкриваю її й проводжу язиком по клітору.

– О, Боже, – говорить Клер тихим голосом. – Боже мій.

– Тільки не кричи, – попереджую. Навіть Ета і Нел спустяться на галявину, щоби подивитися, що трапилось, якщо Клер справді розійдеться. Наступні п’ятнадцяти хвилин веду Клер униз еволюційними сходами, поки вона не стає лімбічним ядром із кількома периферійними пристроями кори головного мозку. Натягую презерватив і повільно, обережно входжу в Клер, уявляючи, як там усе рветься й заливає мене каскадом крові. Її очі заплющені, тому спершу здається, вона навіть не усвідомлює, що я всередині неї, хоча я прямо над нею. Проте потім вона розплющує очі й усміхається – радісно, блаженно.

Досить швидко кінчаю. Клер уважно спостерігає за мною, і, коли я кінчаю, бачу її здивоване обличчя. Як дивно. Які дивні речі ми, тварини, робимо. Падаю на неї. Ми мокрі від поту. Відчуваю, як б’ється її серце. Чи, можливо, моє.

Обережно витягую та утилізую презерватив. Ми лежимо, пліч-о-пліч, дивлячись на блакитне-блакитне небо. Від вітру трава шумить, неначе море. Дивлюся на Клер. Вона здається трохи приголомшеною.

– Гей, Клер.

– Гей, – слабо промовляє вона.

– Було боляче?

– Так.

– Тобі сподобалося?

– О, так! – каже вона й плаче.

Ми сідаємо, і якийсь час обіймаю її. Вона тремтить.

– Клер. Клер. Щось не так?

Спершу не можу розібрати її відповідь, а потім:

– Ти підеш. Тепер я не побачу тебе багато років.

– Тільки два роки. Два роки й кілька місяців. –