Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Максим кивнув, підхоплюючи її слова:

— Ми можемо ховатись і чекати кінця. Або боротись за те, що маємо. Я готовий іти вперед, навіть якщо все піде прахом. Якщо ви не готові — ваше право. Але коли руйнування прийде, я знатиму, що хоч спробував щось змінити.

Зал загудів — тихо, але відчутно. Сталкер із кутка встав, його голос був твердим, але з тінню сумніву:

— Ми звикли самі за себе. Довіра — не наш хліб. Але якщо є шанс зробити Пустку хоч трохи менш паршивою, я в грі.

Представник Ядра підхопив, його тон був обережним, але рішучим:

— Конфлікти нас добивали роками. Якщо об’єднання — це вихід, хай так. Але я хочу бачити справу, а не балачки.

Страж біля входу хмикнув, його голос був грубим:

— Світ змінився, і нам пора. Досить цілятись один в одного. Якщо це зупинить хаос, я з вами. Але якщо все розвалиться — довго не чекатиму.

Голоси стихли, і Кольт повільно підвівся з-за столу, його постать притягнула всі погляди. Він ступив уперед, його голос пролунав чітко, як удар металу:

— Схоже, ми дійшли до спільного, — сказав він, обводячи зал упевненим поглядом. — З цієї хвилини ми створюємо Орден Захисників Пустки. Це не просто слова — це знак, що всі за цим столом стають одним перед загрозою.

Він зупинився, його очі пробігли по обличчях:

— Орден діятиме, коли ворог на порозі. Рішення — спільні, в інтересах усіх. Жодних війн між нами. Розбіжності гасимо тут, за столом. Або ми разом, або нас не буде.

Кольт витримав паузу, даючи словам осісти. Напруга в залі ще гуділа, але в ній пробилась іскра — не довіра, але розуміння. Він додав:

— Давайте перепочинемо. Через кілька хвилин повернемось і вирішимо, хто піде проти Янтаря. Нам треба зібратись із думками.

Люди почали вставати, розходячись по кутках зали, шепочучись і зважуючи почуте. Максим залишився за столом, його погляд загубився десь у просторі. Він перебирав усе — слова, погляди, вагу того, що щойно сталося. Це був лише початок, і він знав: попереду ще більше.

Аліна підійшла, її крок був тихим, але впевненим. Вона нахилила голову, її голос був спокійним, але з ноткою твердості:

— Я відійду до своїх, — сказала вона. — Треба підготувати їх до того, що нас чекає.

Максим кивнув, його очі зустрілись із її — короткий обмін, повний розуміння. Він не став її затримувати — вона знала, що робить.

Коли Аліна відійшла, до нього підступила Кіра. Її рука ледь торкнулась його плеча — не обійми, а жест, який можна було б пропустити, якби не знати її. Вона глянула на нього, її погляд був пильним, але з тінню турботи:

— Як справи? — запитала вона тихо, без зайвого тепла, але щиро.

Максим відчув, як її присутність знімає частину напруги, але не розслабив плечі. Він скривив губи в ледь помітній усмішці — не радісній, а втомленій:

— Живий. Але це тільки старт.

Кіра кивнула, її очі затримались на ньому трохи довше, ніж треба. Вона не стала ближче — не її стиль, — але в її мовчанні було щось, що він відчув: вона поруч, і це не просто слова.

— Вистоїмо, — сказала вона коротко, її голос був твердим, як завжди. — Якщо не розвалимось самі.

Він глянув на неї, відчуваючи тонкий зв’язок — не близькість, а щось далеке, що лише починало тліти. Кіра відвела погляд, її рука сковзнула з його плеча, і вона відступила, даючи йому простір.

Максим сидів за столом, його погляд блукав по залі, де люди розходились, шепочучись після слів Кольта. Кіра стояла поруч, її присутність була тихою, але відчутною. Він зітхнув, збираючи думки, і глянув на неї — не прямо, а краєм ока.

— Там, у Рейдерів, було таке, що словами не передати, — почав він тихо, його голос був низьким, ніби він пробував воду перед стрибком. — Щось у мені надломилось. Я досі розбираюсь, що це було. Але знаю одне: я втомився втрачати тих, хто тримає мене на плаву.

Кіра повернула голову, її очі звузились — не від недовіри, а від уваги. Вона не відповіла, але її мовчання було знаком: говори далі. Максим стиснув кулак, ніби тримаючи себе в рамках.

— Коли все летить у прірву, ти починаєш бачити, хто справді важливий, — додав він, його тон став трохи різкішим. — І як паршиво, коли їх немає поруч.

Він хотів сказати більше — щось, що горіло в ньому після бурі, після Рейдерів, — але слова застрягли. У цей момент до них підійшов Астарот, його постать з’явилась, як тінь. Він кивнув Кірі, його голос був спокійним, але владним:

— Кіра, треба поговорити.

Вона глянула на Максима — короткий погляд, що шукав не підтримки, а розуміння. Її рука ледь торкнулась його плеча — жест швидкий, майже випадковий.

— Я скоро, — сказала вона тихо, її тон був твердим, але з ноткою, яку він не міг розшифрувати.

Вона пішла за батьком, залишивши Максима одного. Він дивився їм услід, відчуваючи, як момент вислизає з рук. Щось стиснулось у грудях — не розчарування, а тиха досада. Він потер скроню, ніби відганяючи думки.

Герман підійшов, його важкий крок відлунював у тиші. Він поплескав Максима по плечу — не ніжно, а з силою, як завжди.