Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

— А які визначні місця варто побачити? — запитала я, все ще дивлячись у вікно, де пейзажі швидко змінювалися.

Вельмор замислився, його погляд на мить став відстороненим.

— На півдні є Вічнозелений гай, — почав він. — Це ліс, де дерева ніколи не скидають листя.

Він зупинився, ніби насолоджуючись спогадом, а потім продовжив:

— У Міранте є Печери Часу. Усередині них магія змінює хід годинників, і ти можеш побачити, як минуле й майбутнє переплітаються між собою.

Його голос став трохи мрійливішим.

— В Есмарії є Водоспад Селест. Коли місяць у повні, вода підсвічується магічним світлом. Це видовище, яке неможливо описати словами.

— А Контрен? — тихо запитала я.

— У Контрені є Крижана фортеця, — сказав він, його голос знизився до майже шепоту. — Вона побудована з магічного льоду, який ніколи не тане.

Я відвернулася до вікна. За склом проносилися ліси, луки й пагорби, освітлені сонцем. Картини, які описував Вельмор, здавалися настільки яскравими, що мені хотілося побачити їх на власні очі.

— Аларія велика, — прошепотіла я, більше собі, ніж йому.

— І сповнена таємниць, — відповів Вельмор, його голос звучав спокійно, але я відчула, що він приховує більше, ніж говорить.

Коли ми вийшли з потяга, свіже повітря Мейнсурі одразу торкнулося обличчя. Вітер тут був сильніший і прохолодніший, ніж у Ральтені, тому я щільніше защепила горловину плаща, намагаючись захиститися від холодних поривів.

Вельмор підійшов до стенду з картою міста. Його пальці впевнено рухалися вздовж маршруту, і через мить він махнув рукою наліво.

— Нам туди, — сказав він.

Я пішла слідом, роздивляючись усе навколо.

Місто виглядало живішим і насиченішим, ніж Ральтен. Будинки, збудовані з темного каменю та вкриті черепичними дахами, стояли щільно один до одного, формуючи вузькі вулички. Крамниці й майстерні тіснилися одна біля одної, а їхні вітрини були завішані товаром.

Повітря пахло змішаними ароматами: гарячий хліб із місцевої пекарні, нотки імбиру, що віяли від сусідньої крамниці зілля, і аромат парфумів, що долинав від букета магічних квітів, виставленого на вітрині квіткової лавки.

— Тут занадто людно, — пробурмотіла я, коли ми пройшли повз жваву кав’ярню, де відьми та чаклуни вели розмови за чашками кави, яка диміла зеленуватим паром.

На вітрині одного з магазинів височіли гостроверхі відьмівські капелюхи. Я усміхнулася, уявивши себе в одному з них. Мабуть, Кассандр сказав би, що це абсолютно безглуздо.

Ми підійшли до одноповерхового будинку з червоними стінами, що виглядав особливо серед сірих будівель навколо. Його фасад був прикрашений різьбленими віконницями, а навколо вікон тяглися дрібні в’юнкі рослини. З труби підіймався легкий дим, а двері були прикрашені простим дерев’яним знаком із вигравіруваним півмісяцем.

Я зупинилася, розглядаючи будинок, і побачила відьму, що стояла на ганку й розмовляла з чаклуном. Вона була високою, з чорним волоссям, зібраним у косу, і темно-зеленою мантією, що облягала її постать. Чаклун, із каштановим волоссям, щось записував киваючи їй у відповідь.

— Це тут, — повідомив Вельмор, зупинившись поруч зі мною.

— Я зачекаю тебе, — відповіла я й сіла на лаву біля будинку, що виглядала так, ніби її тільки-но пофарбували.

Вельмор кивнув, кинув короткий погляд на двері й, пригладивши волосся, підійшов до ганку.

Сидячи на лаві, я почала розглядати сусідні будинки. Вони були різнокольоровими, з віконницями, розмальованими вручну, і невеликими садочками, де росли магічні трави. З одного з будинків долинав запах свіжого пирога, а з іншого чулися легкі звуки музики. Я не збиралася підслуховувати розмову на ганку, але вони говорили досить голосно, і вітер підхоплював їхні слова, доносячи до мене.

— Опишіть її, — сказав незнайомий чаклун до відьми. Його голос був спокійним, але в ньому звучала холодна професійність. Він стояв із записником у руках, одягнений у зелену форму з нашивкою на плечі, яка нагадувала герб. На перший погляд він виглядав як звичайний поліцейський із світу смертних, але деталі, як-от чорні рукавички й маленький кристал, що висів на нагрудній кишені, видавали його магічну сутність.

— Вона була худа, в чорному плащі, довгому, аж до землі, — почала говорити відьма, її голос тремтів. — У неї був глибокий каптур, але я запам’ятала її очі. Великі блискучі очі, що світилися тріумфом.

— Цього недостатньо, — сухо відповів чаклун, не відриваючи погляду від записника.

— Якби я побачила її вживу, то одразу б вказала на неї, — різко додала відьма. На вигляд їй було не більше сорока років, але я знала, що в Аларії це могло означати більше двохсот.

— Нам потрібні деталі, — сказав слідчий, і його голос прозвучав наполегливіше.

Відьма затремтіла. Її обличчя перекосилося від болю спогадів, а голос зірвався на шепіт:

— Вона… Безсердечна навіть не кліпнула, коли виривала мого сина з моїх рук. Її абсолютно не хвилював його плач, — сказала відьма, і в її голосі бриніло страждання, яке пронизало мене до кісток. — Я намагалася боротися, але мої руки загорілися вогнем. Вона була надто сильною.