Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

Кожна подорож починається не з першого кроку,

а з бажання дізнатися більше, ніж дозволяє звичайний світ.

Сьогодні я мала б відчинити крамницю й працювати до вечора. Але замість цього ми з Вельмором залишали вулицю Пряну. Моє серце тріпотіло від хвилювання, а на обличчі сяяла усмішка.

Моя внутрішня Корі торжествувала. Не робити того, чого очікує Кассандр, було маленькою перемогою. І коли вже в мені зникне це бажання зачіпати його? Я посміхнулася сама собі, думаючи, як це бісить його.

Поїздка! Нарешті я вирушала за межі Ральтена. Вперше. Коли ми повернемося, потрібно буде натякнути Кассандру, що я хочу побачити всю Аларію. Він же творець, міг би перенести мене в будь-яке місце, якщо б захотів.

Коли ми дійшли до вокзалу, перед нами відкрилася картина, немов зі сторінок старовинної книги. Станція була невеликою, але витонченою. Дах із високими шпилями сяяв золотими візерунками, які переливалися на сонці, створюючи химерні відблиски. Величезні вітражні вікна відкидали на землю кольорові плями, що змінювалися залежно від світла.

У повітрі віяло легким ароматом лаванди й старого дерева, який змішувався з теплим металевим присмаком — магія тут буквально відчувалася. Чаклунів і відьом на платформі було небагато. Хтось із них тримав у руках портфелі, інші читали книги чи просто вели неквапливі бесіди. Молода відьма в синій мантії лагідно гладила маленького совеня, що сиділо в неї на плечі.

Перед нами стояв потяг — втілення старовинної елегантності. Його вагони були вкриті полірованим металом із витонченими срібними й золотими вставками, що переливалися при кожному русі сонця. Тонкі різьблені візерунки, виконані вручну, обрамляли вікна й двері. Колеса блищали, мов дзеркала, а з труби, прикрашеної позолоченими краями, піднімався білий дим, що розчинявся в повітрі зі слабким ароматом евкаліпту.

— Потяг не новий, але надійний, — сказав Вельмор, простягаючи мені білет.

На товстому пергаменті із золотим тисненням був зображений казковий пейзаж: дорога, яка губилася в туманних горах і лісах. Я дбайливо сховала його в кишеню сукні, відчуваючи, що тримаю в руках щось важливе.

Ми піднялися до вагона. Всередині мене знову вразила розкіш. Купе було затишним, обшитим зеленим оксамитом із тонкими золотими вставками. Над кожним сидінням висіли невеликі кришталеві ліхтарики, світло яких тремтіло, мов живе полум’я. Стіни прикрашали фрески, які змінювалися залежно від кута зору: то це були густі ліси, то кришталеві озера, то захмарені гори.

Повз нас пройшла відьма в довгому плащі, тримаючи на руках чорного кота. Її погляд зупинився на мені лише на мить, а потім знову змінив напрям. Кіт на її руках нагадував Ізюма, і я мимоволі посміхнулася. Цікаво, що б він сказав, якби зараз сидів у мене на колінах?

Я сіла біля вікна, відчуваючи себе частиною цього магічного світу. Тепер, коли я носила відьмівський одяг, ніхто вже не дивився на мене з підозрою. У певному сенсі це мене заспокоювало, але я все ще не звикла до цієї нової "нормальності".

Коли потяг рушив, я не могла відірватися від вікна. Поля, залиті сонцем, змінювалися зеленими пагорбами, а ті переходили в густі ліси, які, здавалося, зберігали свої таємниці під тінню крон. Світ навколо виглядав так, ніби його малював художник, що вирішив додати трохи магії кожному мазку.

Вельмор сидів навпроти й, помітивши мій захват, усміхнувся.

— Аларія — це більше, ніж ти можеш собі уявити, — почав він, його голос був спокійним і впевненим. — Країна поділена на чотири великі регіони, і кожен має свого Верховного. Вони керують магією своєї території й відповідають за дотримання рівноваги.

Я відвернулася від вікна, уявляючи собі карту з чотирма різнокольоровими секторами.

— І які це частини?

— На півночі — Контрен, — почав він, дивлячись кудись за вікно, немов бачив перед собою цей регіон. — Його Верховна — Вівіан. Вона творець захисних заклинань, які оберігають країну. Південний регіон — Елорія, — продовжив він, — це теплий край із квітучими лісами. Його Верховний — Ліандер, знаний зіллєвар і господар найбагатших садів.

Ліси, переплетені квітами, відразу з’явилися у моїй уяві, і я подумала, що це місце могло б стати моїм улюбленим.

— Західна частина — Міранте, — сказав чаклун, трохи нахилившись уперед. — Це регіон гір і глибоких річок. Там керує Роран, майстер стихійної магії. А на сході — Есмарія, — закінчив він, і в його голосі прозвучали нотки захоплення. — Це безкраї луки й світлі озера. Верховна Есмарії — Селеста, хранителька древніх заклинань.

Я слухала, немов зачарована. У моїй уяві вимальовувалися гори Контрену, буйні квітучі ліси Елорії, темні глибини Міранте й прозорі води Есмарії.

— А Ральтен? — раптом запитала я, повертаючи його до реальності.

Вельмор усміхнувся, помітно розслабившись.

— Це частина Елорії. Ми знаходимося в її центральному регіоні. До речі, головна річка Аларії — Сарнат — бере початок у горах Міранте й перетинає майже всю країну. Вона несе магію в кожен куточок.

Його слова малювали у моїй уяві річку, що пробивається крізь ліси й кам’янисті схили, наповнюючи світ магією. Я навіть могла уявити її дзюркіт.