Читати книгу - "Королева Марго, Олександр Дюма"

Цими словами Карл IX відпускав матір. Вона вийшла, силкуючись надати хоч деякої певності своїм хистким підозрам.

Пан де Ла Моль був такою незначною особою, що не міг задовольняти її планам.

Прийшовши до своїх покоїв, Катерина застала там Маргариту, що дожидалась її.

— А, це ви, дочко, — сказала вона. — Вчора ввечері я посилала по вас.

— Знаю, пані. Я виходила.

— А сьогодні вранці?

— Сьогодні вранці, пані, я прийшла до вас, щоб сказати вашій величності, що ви збираєтесь зробити велику несправедливість.

— Яку?

— Ви хочете дати наказ арештувати пана графа де Ла Моля?

— Ви помиляєтесь, дочко, я не наказую нікого арештовувати; король дає накази арештовувати, а не я.

— Не граймося словами, пані, в таких серйозних обставинах. Пана де Ла Моля арештують, — так?

— Мабуть.

— І його обвинувачують в тому, що він був цієї ночі в приміщенні у короля Наварського і вбив двох гвардійців та поранив пана де Морвеля?

— Такий злочин, справді, приписують йому.

— Приписують помилково, пані, — сказала Маргарита, — пан де Ла Моль не винен.

— Пан де Ла Моль не винен?! — сказала Катерина, радісно здригнувшись від передчуття, що Маргарита прийшла сказати їй щось таке, що проллє світло на подію.

— Ні, — відповіла Маргарита, — не винен, не може бути винен, бо він не був у короля.

— А де він був?

— У мене, пані.

— У вас!

— Так, у мене.

На таке признання принцеси французької Катерина мусила б відповісти блискавичним поглядом, але вона тільки схрестила руки на грудях.

— І... — сказала вона, помовчавши з хвилину, — якщо арештують і допитають пана де Ла Моля...

— Він скаже, де був і з ким був, мамо, — відповіла Маргарита, хоч певна була в противному.

— Коли так, ваша правда, дочко, арештовувати пана де Ла Моля не треба.

Маргарита здригнулась: в тоні, яким мати вимовила ці слова, їй почувся загадковий і страшний зміст; але вона не сказала нічого, бо те, чого вона прийшла просити, було виконано.

— Але, — сказала Катерина, — коли в короля був не де Ла Моль, то, значить, хтось інший?

Маргарита мовчала.

— Ви знаєте, дочко, хто той інший? — сказала Катерина.

— Ні, мамо, — відповіла Маргарита тоном, в якому мало було певності.

— Ну, не будьте ж відвертою наполовину.

— Кажу вам, пані, що не знаю, — вдруге відповіла Маргарита, мимоволі бліднучи.

— Добре, добре, — сказала Катерина з байдужим виглядом, — довідаються. Ідіть, дочко. Будьте спокійні, мати дбає про вашу честь.

Маргарита вийшла.

— Ага! — промурмотіла Катерина. — Вони в згоді. Генріх і Маргарита порозумілись, і, щоб жінка була німою, чоловік став сліпий. А, ви дуже хитрі, дітки мої, і гадаєте, що дуже сильні; але сила ваша в вашій єдності, і я зламаю вас одного по одному. До того ж, прийде такий день, коли Морвель зможе говорити або писати, і в той день ми дізнаємось про все. Так, а поки те буде, винний встигне врятуватись. Найкраще роз’єднати їх зараз.

І, в наслідок такого міркування, Катерина пішла до апартаментів сина, де побачила його і д’Алансона.

— А, — сказав Карл IX, нахмурюючи брови, — це ви, мамо!

— Чому не кажете ви: знову? Слово це було у вас на думці, Карл.

— Те, що у мене на думці, належить лише мені, пані, — сказав король грубим тоном, якого він прибирав іноді навіть у розмові з Катериною. — Чого ви бажаєте? Кажіть швидше.

— Ну, сину, ви мали рацію, — сказала Катерина Карлу, — а ви, д’Алансон, помилились.

— В чому, пані? — спитали обидва принци.

— У короля Наварського був не пан де Ла Моль.

— Ага! — сказав, бліднучи, Франсуа.

— А хто? — спитав Карл.

— Ми ще не знаємо, але довідаємось, коли Морвель зможе говорити. Отже, облишмо цю справу — вона незабаром з’ясується — і вернімось до пана де Ла Моля.

— Ну, чого ж ви хочете, мамо, від пана де Ла Моля, коли він не був у короля Наварського?

— Так, — сказала Катерина, — він не був у короля, але був... у королеви.

— У королеви! — сказав Карл, вибухаючи нервовим сміхом.

— У королеви! — промурмотів д’Алансон, бліднучи, як труп.

— Але ж ні, ні! — сказав Карл. — Гіз сказав мені, що зустрів ноші Маргарити.

— Може бути, — сказала Катерина, — вона має дім у місті.

— На вулиці Клош-Персе! — скрикнув король.

— О, це вже занадто! — сказав д’Алансон, вчіплюючись нігтями собі в груди. — І самій рекомендувати мені його!

— А, подумати тільки! — сказав король, раптом зупиняючись. — То це він боронився вночі від нас і кинув мені на голову срібний кухоль, негідник?

— О, так! — сказав за ним Франсуа. — Негідник!

— Ваша правда, діти мої, — сказала Катерина, не показуючи вигляду, що розуміє почуття, які хвилювали їх обох. — Ваша правда, бо найменша нескромність цього дворянина може викликати страшенний скандал і згубити французьку принцесу! Досить якоїсь п’яної хвилини...

— Або хвастощів, — сказав Франсуа.

— Безперечно, безперечно, — сказав Карл, — але ми не можемо передати справу в суд, та й Анріо не згодиться скаржитись.

— Сину мій, — сказала Катерина, кладучи руку на плече Карлу і значливо натискаючи на нього, щоб звернути увагу короля на те, що вона мала запропонувати, — слухайте бо, що я вам скажу. Є злочин, і може бути скандал. Але таку ганьбу на королівську величність карають не за допомогою суддів та катів. Коли б ви були прості дворяни, мені не треба було б навчати вас, бо ви обоє відважні; але ви принци, вам не личить викликати на поєдинок якогось дрібного дворянинчика; розміркуйте, як помститись за себе, не принижуючи сану принца.

— Бодай би всі чорти подохли! — сказав Карл. — Ви маєте рацію, мамо, і я про це подумаю.

— Я допоможу вам, брате, — скрикнув Франсуа.

— А я, — сказала Катерина, скидаючи з себе сплетений з чорного