Читати книгу - "Смілла та її відчуття снігу"

Але я жену від себе цю слабкість. Зараз я нічим не можу допомогти Лукасу, Яккельсену ж ніхто більше нічим не може допомогти.

— Я була на причалі. І все.

Він запалює нову сигарету. Одна попільничка вже повна з горою.

— Я дзвонив на телеграф. Але ситуація абсолютно неможлива. Суворо заборонено залишати кого-небудь на платформі. До того ж усе ускладнюється їх системою. Пишеш телеграму й віддаєш її у віконце. Потім її відносять у кімнату для сортування пошти. Звідти її забирає третя людина і несе на телеграф. Я говорив з четвертою. Вони навіть не знають, сам він її приніс чи подзвонив по телефону. Щось дізнатися неможливо.

Він бере мене за лікоть:

— Ви зовсім не уявляєте собі, навіщо йому треба було на платформу?

Я хитаю головою.

Він махає телеграмою:

— У цьому весь він.

В очах у нього сльози.

Саме так Яккельсен би й написав. Коротко, зарозуміло, таємничо і все-таки з використанням канцелярських штампів. Але це писав не Яккельсен. Цей текст був на тому аркуші паперу, який я сьогодні вночі взяла в каюті Терка.

Він мовчки дивиться на море, занурившись у перші болісні роздуми, які з цієї миті все більше й більше поглинатимуть його. Він забув, що я тут.

У цю хвилину спрацьовує пожежна сигналізація.

У кают-компанії шістнадцять чоловік. Усі, хто на борту, за винятком Сонне і Марії, які зараз на містку.

Строго кажучи, зараз день, але знадвору темно. Вітер посилився, і температура піднялася — поєднання, завдяки якому дощ, немов гілля, шмагає по шибках. Час від часу, як удари кувалди, обрушуються на борт судна хвилі.

Механік стоїть прихилившись до перегородки, поряд з Урсом. Верлен сидить трохи осторонь, Хансен і Моріс — серед інших. У компанії вони ніколи не впадають в очі. Обережність, про яку турбується Верлен.

Лукас сидить у кінці столу. Минула година, відколи я бачила його на містку. Його годі впізнати. На ньому свіжо-випрасувана сорочка і начищені до блиску шкіряні черевики.

Він свіжопоголений, і волосся його пригладжене водою. Він бадьорий і небагатослівний.

Біля самих дверей стоїть Терк. Перед ним сидять Сайденфаден і Катя Клаусен. Минає якийсь час, перш ніж я можу змусити себе подивитися на них. Вони не звертають на мене ніякої уваги.

Лукас відрекомендовує механіка. Він повідомляє, що як і раніше спостерігаються порушення в роботі пожежної сигналізації. Ранкова тривога була помилковою.

Він дуже коротко повідомляє, що Яккельсен утік. Усе це він говорить по-англійськи і використовує слово deserted.[71]

Я дивлюся на Верлена. Він прихилився до стіни. Він уважно, вивчаюче дивиться мені прямо в очі.

Я не можу відвести погляд. Хтось інший, а не я дивиться моїми очима — диявол. Він обіцяє Верлену відплату.

Лукас повідомляє, що ми наближаємося до пункту призначення. Більше він нічого не говорить. We are approaching our terminal destination.[72] За день-два ми будемо на місці. Зійти на берег буде неможливо.

За своєю невизначеністю повідомлення абсурдне. За часів супутникової навігації визначити час, коли на обрії з’явиться земля, можна з точністю до кількох хвилин.

Ніхто ніяк не реагує. Всі вони знають, що з цим плаванням щось негаразд. До того ж вони звикли до життя на борту великих танкерів. Більшості з них траплялося плавати по сім місяців без заходження до порту.

Лукас дивиться на Терка. Ці збори були влаштовані задля Терка. На його прохання. Можливо, для того, щоб він зміг подивитися на всіх нас, зібраних в одному місці. Зміг «прочитати» нас. Поки Лукас говорив, Терк переводив погляд з одного обличчя на інше і на мить зупинявся на кожному. Тепер він повертається і виходить. Сайденфаден і Клаусен ідуть слідом за ним.

Лукас покидає приміщення. Виходить Верлен. Механік ненадовго затримується, щоб поговорити з Урсом, котрий каліченою англійською мовою намагається щось розповісти про ті круасани, які ми щойно їли. Я чую, що важлива пара. І для опари, і під час випічки.

Фернанда йде, намагаючись на мене не дивитися.

Виходить механік. Він так жодного разу й не глянув на мене. Я побачу його ввечері. Але до цього моменту ми не повинні існувати одне для одного.

Я думаю про те, що мені потрібно зробити до цього моменту. І це не чудові плани на майбутнє. Це нудна, позбавлена будь-якої фантазії стратегія виживання.

Я йду коридором. Мені треба поговорити з Лукасом.

Я ставлю ногу на сходинку, коли бачу, як назустріч мені спускається Хансен. Я відступаю на відкриту ділянку верхньої палуби.

Тільки тут стає зрозуміло, яка жахлива сьогодні погода. Холодний, близько нуля градусів, дощ іде щільною стіною. Пориви вітру шмагають мокрими струменями по обличчю. На воді видно білі смужки, там, де вітер, зірвавши гребінці хвиль, тягне за собою піну.

За мною відчиняються двері. Не обертаючись, я йду до виходу на ют. Двері попереду мене широко розчиняються, і з’являється Верлен.

Тепер ця коротка, закрита навісом ділянка палуби здається зовсім не такою, як раніше. Раніше заважали постійно увімкнені лампи, двоє дверей, вікна житлових кают, що виходять сюди. Тепер я розумію, що це одне з найбільш ізольованих місць на судні. Зверху його не видно, увійти сюди можна тільки з двох боків. А ті вікна, які за моєю спиною, — це вікна каюти Яккельсена і моєї. Переді мною тільки фальшборт. А за ним дванадцять метрів до поверхні моря.

Хансен наближається до мене, а Верлен стоїть на місці. Я важу п’ятдесят кілограмів. Мене швидко піднімуть, а потім — вода. Що там говорив Лаґерманн? Спочатку затримуєш дихання, аж поки тобі починає здаватися, що зараз вибухнуть легені. Це і є найболючіше. Потім робиш сильний, глибокий вдих і видих. Потім настає спокій.

Це єдине місце на судні, де вони можуть усе зробити, не боячись, що їх побачать з містка. Вони, мабуть, чекали такої нагоди.

Я підходжу до фальшборту і нахиляюся над ним. Хансен наближається. Наші рухи неквапливі й обережні. Відкритий простір праворуч від мене порушується надводним бортом, який спускається аж до поручнів. Із зовнішнього боку борту в сталеву обшивку вставлено ряд прямокутних залізних скоб, що зникають у темряві.

Я сідаю верхи на поручні. Хансен і Верлен зупиняються. Як і будь-хто зупинився б перед людиною, яка сама збирається