Читати книгу - "Чоловіки під охороною"

не один раз, бо вона захотіла проконсультуватися зі мною з приводу свого незначного неврологічного розладу, — мене вразила її ніжна шкіра й гарний колір обличчя — матовий і рум’яний водночас. Лаграфей мала не зовсім класичний ніс — широкий в основі й трохи кирпатий, — який, однак, не псував обличчя, а надавав йому лукавого виразу. І нарешті — я вже не кажу про її гарненький рот — оті чорні, вельми привабливі очі, короткозорість яких (прем’єр майже ніколи не носила окулярів) тільки додавала їм чарівності.

Лаграфей була членом Руху за визволення жінок, якому зовсім чужий фанатизм Бедфорд. На відміну від Дебори Грімм вона зовсім інакше дивилася на взаємини між двома статями. Лаграфей твердила, що жінконенависництво в чоловіків — дуже поширений і водночас не дуже тривкий передсуд, і хоч він і важко піддається викоріненню, однак це, власне, питання культури, а не виважених поглядів. Тож гніватися на чоловіків за їхню статеву зверхність не слід: її вселив у них певний тип цивілізації, і коли вони й керувалися нею у своїх вчинках, то здебільшого робили це мимоволі. Отож відповідати на жінконенависництво чоловіконенависництвом у дусі бедфордизму було б справжнім божевіллям. Треба не ненавидіти чоловіка, а перевиховати його. «Mend, not end»[37], — казала Лаграфей, яка з великою любов’ю й шанобливістю ставилася до людських створінь, зокрема й до чоловіків, і з огидою відкидала «одностатевий партеногенез», чого так прагнула Бедфорд.

Ця «маленька жіночка» виявилася вельми відважною. Коли зчинився скандал, у центрі якого стояв Мартінеллі і до якого була причетна й Лаграфей, вона рішуче відреагувала на тиск і погрози сусідньої могутньої держави. Одразу ж після мого першого інтерв’ю канадському телебаченню Бедфорд зробила все, щоб виправдати себе. Засоби масової інформації, — а вони були під її каблуком, — зобразили мене безчесним типом, який, не кажучи вже про те, що він украв вакцину — власність фірми «Гельсінгфорс», зводив найбрудніші наклепи на Білий дім, очорнював добре ім’я самої Гельсінгфорс, ошукав її і, мабуть, доклав рук, щоб знищити. Водночас Бедфорд зажадала видати Сполученим Штатам мене, місіс Берроу, Джесперсена й Аліну Мердок. Не домігшись цього, вона відкликала з Оттави свого посла, пригрозила Лаграфей економічною блокадою і збройним тиском.

Правду кажучи, тепер їй нелегко було б здійснити проти Канади воєнну операцію класичного типу. Мій викривальний виступ передали по радіо, його почули з радіоприймачів, які «ми» переховували на всій території Сполучених Штатів, і невдовзі підпільники розмножили його в мільйонах листівок та брошур. І одразу ж по всій країні пішли в наступ партизани антибедфордівського руху, примусивши урядову жіночу міліцію, дезертирство з якої дедалі частішало, перейти до оборонних боїв.

Проте за тиждень до того, як Бедфорд мала постати перед сенатом, вона почала щодня робити вкрай войовничі, просто-таки істеричні заяви. Вони викликали в світової громадськості побоювання, що ця навіжена може вдатися до апокаліптичного демаршу. І ось тоді французький президент Деформон влаштував у Парижі прес-конференцію. З огляду на серйозну небезпеку, яка нависла над Канадою, він оголосив, що французькі атомні підводні човни плавають неподалік від канадських берегів і що Франція, за його словами, «не сидітиме склавши руки», якщо хтось нападе на її союзника.

Пробедфордівська преса спробувала ще раз розвінчати похваляння, манію величності й проканадські настрої Франції, а також її постійні втручання заради «загального добра» в чужі справи, Але в інших країнах світу все ж таки відчули певну полегкість. Хоч зовнішня політика Англії після другої світової війни була цілком співзвучна із зовнішньою політикою Сполучених Штатів, лондонська «Таймс», коротко описавши в передовій статті загальну ситуацію, зазначила, що, хоч яка нестерпна пиха у французького президента — «цього короля Франції, який має себе за бога-отця»— слід віддати йому належне: цього разу він «mit les pieds dans le plat»[38] (y тексті ці слова стояли французькою мовою). За зручним вульгаризмом приховувався вимушений демарш британського прем’єр-міністра перед Бедфорд: він «поставив» свої ноги не в саму «тарілку», а лише на її край, попередивши в такий спосіб американського президента, що не підтримає її, коли вона пошле свої війська проти країни, яка належить до Британської співдружності націй.

Сенат Сполучених Штатів, що зібрався у Верховному суді й засідав під орудою самого голови Верховного суду, звинуватив Бедфорд у порушенні законності й цілком розвіяв усі побоювання. Хоч Бедфорд і далі мала виняткові права виконавчої влади, тепер стало ясно, що це звинувачення надто похитнуло її авторитет і паралізувало її політичну владу, отож у своїй зовнішній політиці вона вже не могла вжити до північного сусіда серйозних заходів.

Я подумав, що цей судовий процес затягнеться на багато місяців, і готувався залишитись в Оттаві надовго. Насправді цього не сталося. Тим часом я з радістю спостерігав, як у Канаді запускали у виробництво нашу вакцину й починали вакцинувати людей. Загалом давно вже склалася думка, що будь-яка пошесть ущухає, коли в країні проходять вакцинування тридцять відсотків населення. Такий незначний відсоток мене завжди дивував, одначе ця думка знову підтвердилася. В Канаді смертність від енцефаліту-16 не падала доти, доки вакцинування досягло тридцяти відсотків чоловічого населення. Та як тільки вдалося переступити цей поріг, число смертних випадків різко зменшилося.

Цю новину «ми» поширили в Сполучених Штатах через підпільні радіопередавачі, і вона викликала в американців бурю несамовитого гніву проти Бедфорд. У звичайні часи громадськість висловлювала свій гнів переважно через пресу, але Бедфорд ужила проти неї виняткових заходів, і тепер засоби масової інформації виявляли боязкість, таку невластиву їхнім традиціям. За цих обставин люди могли виявляти свій гнів, збираючись у величезні натовпи, що заповнювали міські вулиці та громадські місця, і вимагаючи ввезення канадської вакцини й відставки Бедфорд.

Ці події зайвий раз підтвердили таке: щоб демонстрація минула неодмінно з жертвами, їй досить тільки наштовхнутися на озброєну протидію властей. Коли ж у багатьох великих американських містах масові заворушення не завдавали матеріальних збитків і минали без пролиття крові, то лише тому, що жіноча міліція вдень і вночі воювала з партизанами в селах і не мала змоги розганяти демонстрантів на міських вулицях. Навпаки, у Вашингтоні, де Бедфорд зосередила чималі війська