Читати книгу - "Чоловіки під охороною"

Його великі, обрамлені чорними віями очі жваво бігають, розгублено до всього придивляються, одначе я вже засинаю на ногах і нічим не можу йому допомогти. Я відчуваю глибоку вдячність до Джекі, коли вона виявляє до нього увагу. А сам опускаюся на сидіння, пристібаю ремінь і заплющую очі.

— Ральфе, — каже Берідж, сідаючи поруч зі мною. — Тільки не спіть. У мене є для вас робота.

Я розплющую очі. Берідж не впізнати: в неї нова зачіска, обличчя гладеньке, рухи жваві, мова виразна. Вона так посвіжішала, наче після довгого сну прийняла душ.

— Ральфе, ось текст вашого виступу по канадському телебаченню. Звичайно, ви не повинні будете його читати — вдаватимете, ніби виступаєте без папірця. Наш політ триватиме півгодини. У вас візьмуть інтерв’ю, як тільки ми приземлимося. Отож ви маєте півгодини для того, щоб вивчити текст напам’ять.

— Ви все обміркували! — невдоволено кажу я. — Це ви приготували мою промову?

— О ні! Її написали на куди вищому рівні. Самі розумієте, говорити будь-що вам ніхто не дозволить.

— Я ж не йолоп!

— Ну що ви, любий Ральфику, не ображайтесь.

Берідж наголошує на слові «любий» і нахиляється, торкаючись своїм чудовим волоссям кольору червоного дерева мого обличчя. Я відчуваю його запах і вперше завважую, що воно помите й напахчене парфумами. Слава богу, жіночність ще не зникла остаточно. Який чоловік додумався б помити собі голову перед утечею? Я дивлюсь на Берідж. І як ніколи переймаюся ніжними почуттями до цієї невгавущої статі.

Іноді кажуть, що чоловік проникає жінці в душу. Та чи не можна сказати, що цією душею жінка «полонить» чоловіка? Саме це тепер і робить зі мною Берідж. Вона полонить мене — відчуття вельми приємне! — своїм волоссям, очима, усмішкою, пальцями. Не забуваймо й про голос.

— Ви не йолоп, — провадить Берідж, — а політично наївна людина. З вашими артистичними здібностями, Ральфе, ви виголосите цей текст бездоганно. Так треба. В ньому все виважено. Кожне слово має влучати в ціль.

Розділ шістнадцятий

І справді, кожне слово влучило в ціль. Через тиждень після мого розвінчувального виступу Конгрес Сполучених Штатів висунув звинувачення проти президента Бедфорд.

Я не привласнюю собі слави в цьому. Моя роль скромна: я керував науковим колективом, який винайшов вакцину проти енцефаліту-16. Що ж до решти, то я був звичайним знаряддям у руках «нас». Знаряддям, наділеним певною спритністю й здатним, за словами Берідж, виявляти в роботі деяку ініціативу.

А втім, я був головною фігурою у розвінчанні, яке призвело до поразки Бедфорд. Я засвідчив, що Бедфорд, удаючи, ніби субсидує мої дослідження, насправді змовилася з Гельсінгфорс про те, щоб мою вакцину ніколи не було застосовано.

Одначе моє свідчення не мало б такої великої ваги, якби його не підтвердила по канадському телебаченню місіс Берроу. Вона розповіла про розмови Гельсінгфорс з її чоловіком, з яких стало зрозуміло, що змова існувала не лишё проти моєї вакцини, а й проти мене особисто.

Потім Джесперсен (опинившись живий і здоровий у руках «нас» у Канаді, він зрікся бедфордизму) згодився публічно пояснити мету проекту, яким керував: позбавити каладіум сегінум запаху, кольору й смаку.

Його самовикриття на канадському телебаченні набуло форми прес-конференції, де на нього накинулася ціла зграя журналістів. Джесперсен боронився мляво, але ця млявість навіть зміцнила до певної міри його захисні позиції: мовляв, чітко не уявляв собі, як адміністрація Бедфорд збирається використати його винахід. Джесперсен справив враження доброго хіміка, який далі за свою хімію нічого не бачить і який через особисту скромність та розумові лінощі зрештою звів стіну між наукою і своїм сумлінням.

Потім «ми» показали по канадському телебаченню свого несподіваного свідка: Аліну Мердок — незаміжню двадцятирічну радницю президента в Білому домі. Вона, підтвердивши свої слова фотокопіями та магнітофонними записами, викрила фінансову угоду, згідно з якою Гельсінгфорс зобов’язалася перед президентом не допустити промислового виробництва вакцини проти енцефаліту-16.

Це свідчення справило на світову громадську думку велике враження: воно допомогло розставити всі крапки над «і», й тепер було ясно, що адміністрація Бедфорд заради своєї хибної філософії вживала заходів, які призводили до вимирання або — що означає те саме — не забезпечували збереження чоловічого населення Сполучених Штатів.

Я сподівався, що Джекі теж візьмуть у свідки — хоч би для того, аби вона розповіла про спробу Гельсінгфорс укоротити мені віку. Але цього не сталося. Берідж пояснила мені, що «ми» вирішили мовчати про мої взаємини з Гельсінгфорс і про те, що трапилося з нею та Одрі. Гадаю, «ми» не хотіли, щоб дружину Цезаря — в даному разі мене — в чомусь запідозрили, до того ж жорстокість і еротизм цього епізоду могли завдати неабиякої шкоди моєму ідеальному образові[36].

Нарешті, треба наголосити, що операція з розвінчанням Бедфорд була б неможлива без сприяння оттавських властей.

І справді, «ми» вже давно підтримували тісні зв’язки з прем’єр-міністром Канади Колеттою Лаграфей, про дивовижну ідилію листування якої з французьким президентом мені розповіла Аніта. Лаграфей так само, як і її кореспондент, була незвичайна особа. Передусім це стосувалося її зросту. Ще ніколи слово «маленька» щодо людської істоти не виражало стільки жіночності й ніжності. Канадські французи, які були вдячні прем’єр-міністрові вже тільки за те, що вона носила «їхнє» прізвище, не без захвату називали її «міні-жіночкою». Без каблуків — а помірністю вони в неї не грішили — Лаграфей була заввишки з метр п’ятдесят. Але вона мала таку добру статуру й пропорції, що справляла враження, ніби збудована краще, ніж набагато вищі за неї жінки з її оточення.

Коли мене відрекомендували їй, — потім я бачився з нею ще