Читати книгу - "Чоловіки під охороною"

Негритянське населення, таке численне у Вашингтоні й у перші дні байдуже, на п’ятий день раптом постало й вихлюпнуло на вулиці міста. Справа в тому, що у Вашингтоні ширилися чутки, нібито Бедфорд, капітулювавши перед вимогами сенату, згодилася невдовзі ввезти до США вакцину Мартінеллі, але вирішила робити це таємно й вакцинувати тільки білих. Що ж до негрів, то Бедфорд, мовляв, підписала окремий наказ: усі підприємці мають давати їм на робочих місцях без їхнього відома каладіум сегінум у вигляді речовини без кольору й смаку, яку нещодавно розробив один учений.

Ці «новини», як я дізнався згодом, зовсім не мали під собою ґрунту, і «ми» були до них непричетні. «Новини» з’явилися серед негрів внаслідок морального надриву, викликаного напруженими подіями, а також їхнього споконвічного почуття непевності. Факт досить симптоматичний, бо поки лютувала пошесть, у більшості штатів між неграми й білими панувало щось на зразок перемир’я. Але цьому перемир’ю настав край одразу ж, як тільки з’явилася можливість запобігти недузі. Ще не з’явилася вакцина в Сполучених Штатах, а американські негри вже дійшли висновку, що їх ніхто не збирається вакцинувати.

Під впливом інстинкту, який слід назвати расистським, начальниця вашингтонської жіночої міліції Евелін Б. Кроппер припустилася великої помилки. Щоб поставити перешкоду на шляху величезного неозброєного негритянського натовпу, вона зібрала в місті більшість своїх військ, оголивши фронт, який тримала перед білими партизанами, озброєними автоматами, гранатами й базуками. Партизани, певна річ, скористалися з цього, атакували по всьому фронту ті нечисленні загони, що лишилися перед ними, і через кілька годин запеклих боїв заволоділи парком біля Білого дому.

Лють партизанів уляглася одразу ж, як тільки вони стали в парку господарями. Вони не наважувалися вдертись до будинку, з яким було пов’язано стільки прекрасних спогадів, і дивилися на нього мовчки, з очевидною розгубленістю й майже побожною шанобливістю. Зрештою, не знаючи, що робити після своєї перемоги й зовсім не маючи наміру силою повалити уряд Сполучених Штатів, а тим більше знищити президента, вони зажадали від неї прийняти їхню делегацію.

Незворушна Бедфорд сиділа в Овальному кабінеті із зачиненими вікнами й дверима. Вона попросила передати їй попередньо список делегатів. Повстанці, дивна річ, поставилися до цих формальностей шанобливо й послухались. Коли список, пройшовши через десяток рук, потрапив до Бедфорд, вона уважно переглянула його. В ньому стояло п’ять прізвищ. Чотири перших були жіночі. П’яте належало чоловікові. Бедфорд спитала, чи то С, а діставши негативну відповідь, від гніву зблідла й навідруб відмовилася прийняти делегацію.

Те, що сталося потім, дуже легко можна було передбачити. Партизани вдерлися до Білого дому, вбили кількох охоронниць, що відкрили по них вогонь, і, висадивши двері, почали ганятися з кімнати в кімнату за Бедфорд. У тому безладі Бедфорд викинулася з вікна, і ніхто достоту так і не дізнався, що то було — вбивство, самогубство чи нещасливий випадок.

Бедфорд, обрана рік тому віце-президентом за «списком» Шермана, стала президентом після його смерті. Коли ж Бедфорд загинула, її місце в Білому домі посіла, згідно з американською конституцією, голова сенату.

Жінка, яка після Бедфорд узяла на себе керівництво однією з наймогутніших держав у світі, широкій громадськості була майже невідома. Її звали Елізабет Хоуп. Розлучена, знову одружена й овдовіла в перші місяці пошесті, вона мала сорок вісім років і виховувала чотирьох дітей від двох шлюбів; перше ніж стати сенатором, Хоуп успішно керувала підприємством готового одягу.

Того дня, коли новий президент Сполучених Штатів прийняла присягу, невеличка група оттавських вигнанців вилетіла літаком до Вашингтона. Берідж, Берроу й Джекі страшенно раділи. Їхня небезпечна й мужня боротьба скінчилася перемогою. Для них і для Сполучених Штатів починалося нове життя: Елізабет Хоуп, відвертий, хоч і обережний, лідер антибедфордівської опозиції в сенаті, була в підпіллі одним із національних керівників «нас».

Хоча, з погляду цих великих подій, моє приватне життя здається й не дуже важливим, однак я хочу коротко розповісти про нього, бо воно, як і в мільйонів чоловіків, що вижили в Сполучених Штатах, у мене все ж таки було: захоплення влади «нами» цілком змінило мої будні, й вони стали зовсім інакшими, ніж при Бедфорд.

Я передчував, що на мене чекає в Оттаві першої ж ночі після втечі. О другій годині ночі нам дали дві двомісні кімнати (їх розділяла ванна) в готелі за містом. Парк навколо готелю кишів охоронцями. Я як порядний сором’язливий американець запропонував, щоб в одній з кімнат поселився я з Дейвом, а в другій — Джекі й Берідж. Обидві жінки всміхнулись і по-змовницькому й водночас спогорда перезирнулися між собою, так ніби навіть не бажали бодай з чемності помічати, яка лицемірна моя пропозиція. А тоді Джекі рішуче сказала:

— О ні! Я ще не скінчила своєї розповіді Дейвові. Я поселюся з ним в одній кімнаті, а ви з Берідж — у другій.

Що ми й зробили. Господи, як я чекав цієї хвилини! І ось вона настала, а я почував себе надто спустошеним, щоб утішатися нею. Тільки-но ми лишилися самі, Берідж поглянула на мене один-однісінький раз, а тоді цілком холоднокровно, що викликало в мене захват, прийняла єдино правильне рішення: зняла телефонну трубку й попросила чергового адміністратора розбудити нас о шостій ранку.

— А доти, — сказала вона, кладучи трубку й ніжно дивлячись на мене, — я дам вам, бідоласі, повний спокій.

Минув тиждень. Тиждень, протягом якого дні здавалися мені довгими, а ночі короткими. Сьогодні я тільки всміхаюся, коли згадую про своє минуле: я зазнав невдач і горя, і ось зустрів Берідж, яка мала все, чого тільки може бажати чоловік. До того ж її любив Дейв, вона знайшла з хлопцем спільну мову, поводилася з ним по-материнському лагідно. Одне слово, Берідж, Дейв і я сіли в один човен і збиралися плисти з попутним вітром до небокраю. Щастя вам усім трьом, усій «дружній родині», спокійному острівцю у всесвітньому хаосі!