Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

Знадвору долітали веселі голосочки дітей, захекані перемовини дорослих, звичні для малих поселень перегуки з однієї вулиці на сусідню; шкряботіння лопат об сніг. Я нечутно підійшла до менших дверей: тиша. Штовхнула їх — за дверима виявилась невелика кімната з кількома книжковими шафами, заставленими вщерть. Не стала вдивлятись в назви книг, зачинила двері, і пішла до наступних. Прислухалась — знизу, з першого поверху, долинали голоси, але надто далеко, аби я могла їх чітко розрізнити.

Прочинила двері й опинилась у неширокому коридорі. Навпроти — ще одні. Торкнулась — зачинені. Ліворуч — шлях до сходів.

Знизу вже чіткіше чувся чоловічий голос:

— З Осерднього надійшли вісті про зникнення чотирьох мисливців. Вочевидь, ви були праві, і цьогоріч вони не відкриватимуть зимову ярмарку.

Я легко збігла дерев’яними східцями і опинилась у просторій вітальні з каміном, так само оббитій деревом. Тільки тут ще стояли дерев’яний стіл, вкритий білосніжною скатертиною, та кілька стільців.

У кімнаті було двоє. Я ще не встигла зорієнтуватись, хто саме, але стрімко, інстинктивно підняла стрілу, покладену на лук, на того, хто говорив (він одразу ж замовк), а тоді — перевела на іншого. Не для того, щоб убити, щоб — перестрахуватись.

Вперлась вістрям своєї стріли в таке саме, розташоване буквально в десяти сантиметрах попереду.

Те чуже вістря було першим, на чому я сфокусувала погляд, наступним виявились спокійні та такі темні, що видавались аж чорними, очі.

— Доброго ранку, Ханно, — мовив Всевлад з легкою усмішкою.

Ми водночас склали зброю.

Я сиділа на кріслі, п’ючи гарячу трав’яну настоянку та загорнувшись у ковдру, яку приніс маленький хлопчик-метей за наказом Всевлада, і слухала господаря Баргового, якого звали Аццо. Того самого, на якого спершу й спрямувала стрілу. Він був високим та дужим, мав сиве волосся і бороду, та розміняв уже, здається, шостий десяток літ. Попри широку усмішку його чіпкі темні очі мені не сподобались.

Але, тим не менш, познайомившись (після того, як я поставила зброю неподалік, сперши до стіни), Аццо сказав, що радий вітати мене в Вартовому і запропонував разом поснідати. Доки я повернулась з другого поверху, де одяглась і привела себе до ладу, Всевлад повісив над вогнем у каміні казанок з водою і накидав туди трав із запасів. Тоді подав мені горня з ароматним напоєм і ковдру. Я просто мовчки кивнула і все прийняла. Майже не дивилась на нього. Його з’ява не вразила мене, але сильно здивувала, і я не хотіла, аби він прочитав це в моєму погляді, а обличчя я мала, як і зазвичай, незворушне. Аццо переводив уважний погляд з мене на Всевлада, і навпаки, а я дивилась старому у вічі.

Виявилось, що в Вартовому за останні місяці загинуло сорок сім осіб. З них — десять сервусів.

— Великі вовки прийшли з гір. Це почалось ще навесні. Вони нападали на пастухів, понищили багато худоби. Вовки об’єднуються у зграї, а це становить неабияку небезпеку. З моменту, як ми перестали виганяти худобу на пасовиська, бо почало холодати, звірі вбили багатьох мисливців, які вийшли за межі Баргового. Тоді ж винищили майже весь загін сервусів, які вирішили їх вистежити. До того в Барговому довгий час не перебували на постійній службі дарвенхардці, але ситуація склалась така, що нам довелось послати по вищу допомогу.

— Скільки вас прибуло? — поглянула я на Всевлада. Той ледь скривився:

— Двоє.

— Не замало? Яка за розміром зграя? — мені в голові зринув образ шкури вовка, що лежала нагорі. Пригадала, як один такий поставив все наше село в оборону і покалічив дарвенхардця.

— Цілком достатньо. Зграя складалася з дванадцяти вовків. Два місяці тому ми пішли на полювання. Я убив п’ятьох, мій напарник Еб — стільки ж. Двоє вовків втекли, але ми не змогли їх переслідувати.

Двері, що вели з кімнати надвір, відчинились, і зайшли двоє — хлопчик років дванадцяти і дівчинка років десяти. Я окинула їх поглядом — обоє русяві, зацьковані, тихі, і дуже схожі між собою. Схоже, брат і сестра. Вони принесли кошик, з якого почали розставляти на столі тарілки, ложки і страви, що пахли просто пречудово і були гарячими. Ми сіли їсти. Всевлад приніс дзбан з водою — для себе, і з вином — для Аццо. Так було заведено — в будинку, де мешкали дарвенхардці, тільки вони пропонували присутнім питво. Я продовжувала насолоджуватись чаєм.

— Чому? Що сталось? — спитала я Всевлада. Уважно поглянула на нього — чи не вперше.

— Один з них відкусив Ебові ногу, — мовив неохоче Всевлад і зробив великий ковток з кухля. Наче запиваючи пережите. Хоч пив він, звісно, просту воду. — Мого напарника відкликали, що й не дивно. Я написав лист у Дарвенхард, щоб прислали когось стрімкого і розумного. Радий, що це ти. Ми знову йдемо на полювання, вовки все ще рискають околицями, наче зумисне вчепившись до цього села. Минулого тижня я знайшов останки ще двох мисливців. Треба звірів добити.

— Добре, — погодилась я. — Але мені потрібен бодай день на відпочинок.

— Відпочивай, скільки потрібно, Ханно. Я планував вирушити за три-чотири дні, якщо ти погодишся, — голос Всевлада прозвучав м’яко, коли він звертався до мене, але вже за мить набув сталевих ноток: — А до того часу, Аццо, я забороняю будь-кому покидати Баргове задля їхньої ж безпеки. Заборона стосується як метеїв, так і всіх інших. Навіть якщо в Осердньому і проводитимуть ярмарку, цьогоріч ніхто з Баргового туди не поїде. До того ж, позавчорашній снігопад геть-чисто замів усі шляхи. Можливо, ми чекатимемо довше, ніж чотири дні, доки трохи проявляться з-під покрову дороги.

— Я віддам наказ, — мовив поштиво Аццо.

— От і добре.

— Позавчорашній снігопад? — перепитала я. — Скільки я спала?

— Десь добу, — Всевлад стенув плечима.

— А яка ситуація