Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

геть стемніло, Зозулин почав харапудитись. Коневі стало страшно — і не дивно. Я міцно тримала узду, хоч, може, слід було його відпустити — може, тварина без мене швидше б знайшла правильну дорогу. Але я дуже боялась лишитись і замерзнути наодинці. Натренована і сильна, а головне — вперта, я вела його далі, аж раптом не витримала — і впала на коліна. Несподівано для себе. Здавалось — ще зможу іти, ще ноги тримають. А встати не змогла. Розум огорнули неспокій і туга. Зір, що дозволяв бачити в темряві, не допомагав — бо не було, на що дивитись. Сніг падав і падав, в якусь мить я опинилась у ньому по пояс, тож коли впала, він сягнув мені шиї. М’який, але колючий і холодний. Сильний вітер забивав сніжинки за комір, у каптур, вкривав, засипав очі. Я замружилась на мить.

Здалось — стою на березі моря. Позаду височіють вежі Дарвенхарду. Поряд — Ярий.

«Коли здаватиметься, що ти сама…»

Загарчавши, піднесла вільну руку до обличчя і зубами стягнула рукавицю. Виплюнула її на сніг — і сягнула неслухняною, замерзлою рукою за пазуху. Чим він поможе, той свисток? У мене он ноги замерзли й не відчуваю ні їх, ні рук. Здавалось, замерзають мізки, засипає їх снігом, білим-білим… Зір, мій ідеальний зір, притупився від втоми та відчаю.

Піднесла маленький залізний циліндрик з двома дірочками до губ і видихнула в нього.

Ледь чутний, та дивовижно пронизливий звук пролинув довкола, розчиняючись у пітьмі, долаючи снігово-вітряну пелену.

Подула знову. Те саме — звук пішов, та й згубився.

Завмерла. Розвернулась до Зозулина, побачила, як блиснули його очі. Притулилась обличчям до морди і відчула, як тремтить від холоду вірна тварина. І я затремтіла.

Минула, здавалось, вічність. Уже не йшли — не було куди. Втратила лік часу і відчуття напряму. Здалась. Стояла, обійнявши коня, та намагаючись не померти раніше за нього — щоб не лишати одного. Холод, а за ним дивовижна, манлива безчуттєвість огортала тіло. Хотілося спати. Пальці руки, з якої скинула рукавицю, наче примерзли до вкритої кристаликами льоду шерсті Зозулина. Сніг продовжував сипати. Тепер, стоячи на ногах, я була поглинута ним вище, ніж по пояс.

Заплющила очі. Страх минав.

Я ж дарвенхардка. Ми якщо й боїмось, то не надто сильно. І не надто довго.

Втома навалилась на плечі. Сніг заліплював напівзаплющені повіки.

Аж раптом — наче відблиск світла. Ні, не те… не відблиск, ні. Просто… щось… щось…

Тонкий звук. Свист, неголосний, наче різонув по вухах. Схожий на той, що його створила я своїм свистком… але я давно не свистіла.

Повторився знов.

Розплющила очі. Не могла позбутись отупіння, що огорнуло свідомість, та якась маленька іскринка, якийсь незгасимий вогник всередині наказали: давай ще. Свисти.

Напевне, нічого важчого в житті не робила, як підносила свисток до губ рукою, яка не хотіла згинатись. Піднесла — і зробила в нього один з останніх подихів, на які ще здатні були замерзаючі легені.

Засвистіла.

І — впала в сніг, відпустивши Зозулина.

Розділ 10

Пальцями відчувала шерстинки хутра, на якому лежала. Заморгала, проганяючи сон. Зір відновився і знову став прекрасним — я бачила найменші порошинки, що кружляли під стелею в світлі поодиноких променів сонця, їх шерстисту поверхню, розрізняла сотні відтінків. Ковзнула правою рукою ліжком і намацала поряд з ним лук та сагайдак. Порядок.

Порядок?!..

Сіла так стрімко, що в очах на секунду потемніло. Роззирнулась, миттєво схопивши лук і наклавши на тятиву стрілу.

Я лежала на ліжку, встеленому хутрами, посеред просторої кімнати, всуціль оббитої деревом. Кімната мала одне вікно, завішане вишитими фіранками, а посередині приміщення висіла мотузка із ширмою, що мала ділити його на дві рівні частини, але зараз була відсунена. В іншій частині кімнати стояли дерев’яна купіль та, ближче до протилежної стіни, — довгий стіл з різноманітним посудом. Над столом на стіні було багато полиць з порошками, мінералами та оберемки сушених трав. Ліворуч від столу — двері. З високої стелі звисало дерев’яне колесо зі свічками, які місцями сильно оплавились, а тому додолу обвисали воскові бурульки. Ліворуч від ліжка був камін, перед ним — розстелено шкуру величезного вовка. Я мимоволі витріщилась на те сіро-біле хутро, вражена його розмірами — близько п’яти метрів від холки до хвоста.

З іншого боку від ліжка знаходились ще одні двері, менші. І — кілька гачків на стіні — на них висіли всі мої торби, привезені з Орієна, та два чорні плащі, дуже схожі між собою — з добротної шкіри, з розкішними хутряними комірами. Один з плащів точно належав мені, інший… теж був дарвенхардським.

Я відкинула хутро і поглянула на своє тіло — мене одягли в звичайну лляну сорочку сірого кольору, в яких зазвичай сплять сільські жінки. Ще й з мережкою біля пелени. Ні на ногах, ні на руках не було й сліду обмороження. Мене врятували, виходили, лишили в теплі, а поряд поклали всі речі, включаючи зброю, аби не хвилювалась.

Я встала і підійшла до вікна — перебувала на другому поверсі. Внизу люди прогортали стежки в заметах, що засипали нешироку вулицю. Будинки навпроти були нижчими — напівземлянками. Їх майже повністю вкривав сніг — селяни метушились, намагаючись вивільнити свої домівки з білої кірки. Сонце заливало село. За дахами я побачила дві кам’яні, але невисокі сторожові башточки — вочевидь, пообіч воріт. Муру чи частоколу з вікна я не розгледіла.

Невже той, хто знайшов мене в заметілі, не лише врятував, а й доправив до кінцевого пункту моєї мандрівки, Вартового?

Втім, доки я не з’ясувала, що тут до чого, зброю опускати не