Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

— Зброї в нас на п’ятдесят сервусів, хоч зазвичай у селі перебуває сорок. Зараз, через втрати, — тридцять. Я написав, щоб прислали ще стільки ж. Баргове в силах їх утримувати, а люди потрібні тут для додаткового захисту. Якщо поруч з’явиться ще одна зграя вовків, а нас з тобою не буде, селу знадобиться оборона. Зважаючи на те, що воно ще й на самому кордоні з Диким краєм.

— А з цим є якісь проблеми? — вирішила уточнити я.

Всевлад мить мовчав, але я відчула, як його тіло ледь напружилось. Втім, це тривало лише якусь секунду.

— Жодних проблем.

«Але ж це не так?» — подумалось мені, та перепитувати я не стала. Не при Аццо. Навряд чи Всевлад приховує (якщо приховує) щось таке, що стосується белатського пана з краю імперії.

— Що ж, був радий знайомству, Ханно. Сподіваюсь, служба в Барговому буде вам у задоволення, — мовив Аццо підводячись.

— Дякую, Аццо.

— А мені пора до справ. То коли вирушаєте, Всевладе?

— За три-чотири дні, як я й сказав, — незворушно нагадав дарвенхардець.

Аццо кивнув і пішов. Маленькі служки, що стояли біля дверей, вклонились йому мало не до землі.

— Залиште нас, — наказала я їм. Коли брат із сестрою пішли надвір і зачинили за собою двері, я нарешті поглянула на Всевлада. Він сидів навпроти мене, розслаблено відкинувшись на спинку стільця.

— Я не знала, що тепер ми будемо служити разом. Як так сталось? І що це за свистки, завдяки яким ти знайшов мене?

— Одразу до справи, — мовив чоловік примружившись. Він змінився. Обличчя стало жорсткішим. Суворішим. Риси трохи загострились, волосся відросло ще більше. На голову він, як я та Ярий, пов’язував шкіряну стрічку. Те, що він мав два метри зросту, вражало, навіть коли Всевлад сидів, зважаючи на його міцну статуру та широкі плечі.

Я, хоч і висока, була значно нижчою за Всевлада, хоч і встигла вже це призабути.

Промовчала. Всевлад ледь зітхнув.

— Гаразд… Ярий подарував мені такий самий свисток, що маєш і ти. Ці свистки створені в парі, і чути свист одне одного можуть лише ті, кому вони належать. На відстані до п’яти-шести кілометрів. Він не розповів тобі?

Я похитала головою.

— Ярий часом служить і за межами Дарвенхарду. Дуже зручно мати таку річ, коли йдеш кудись з іншим дарвенхардцем, і треба зберігати мовчанку. Коли я послав по нового напарника, Ярий, вочевидь…

— Він подарував мені свисток до того. Невже він знав, що ми зустрінемось? — допитувалась я. Якусь мить Всевлад витріщався на мене.

— Ну, тоді Ярий просто розумний мужик. А може… Може, він просто хотів тобі щось подарувати, а без пари той свисток йому і так до одного місця.

Я мимоволі посміхнулась.

— Досить вірогідно.

Відкинула ковдру, встала й, обійшовши стіл, зупинилась перед Всевладом. Він усміхнувся — несподівано щасливо. Суворе, зосереджене лице на мить зникло, ставши на мить таким, як я пам’ятала зі Сколісу. Щось у мене в грудях сильно закололо. Він такий вродливий. Хай і змінився.

— Ну ж бо, підйом, дарвенхардцю. Невже ти забув, що ми маємо привітатись? — я не втрималась і штурхнула його в плече. Він сидів такий зумисне розманіжений, різко почавши валяти дурня після відходу Аццо, що це починало мене злити. Але я відчувала, що рада його присутності, так само, як і він — моїй.

Всевлад встав. Я простягнула руку і він стис моє передпліччя, а я — його. Відчула поколювання в кінчиках пальців там, де торкнулась чорної сорочки.

Наші голоси злились в унісон:

— Присягаюсь, напарнику, служити Циркуті та тобі віддано і беззаперечно, до перемоги в битві чи смерті.

Така сама присяга, яку я вже дала своєму попередньому напарнику в Орієні, і яка, подібно тій, що прозвучала з моїх уст у Медії в день, коли я стала дарвенхардкою, не мали для мене особливого, тремкого значення. То були просто слова, обов’язкові для вимовляння в певний момент.

Але зі Всевладом… Коли я дивилась на нього і чула, як його голос зливається з моїм, а між руками проскакують незримі, але такі обпікаючі іскри, все було геть по-іншому. Відчувала, наче звуки, які зривалися з подихами, огортали наші передпліччя міцною, нерозривною сіткою. Надто глибокі спогади єднали нас у минулому, аби тепер присяга одне одному видалась просто словами.

Я відчула, що моя рука почала тремтіти — геть неймовірна річ для дарвенхардки. Але враз тремтіння припинилось — Всевлад сильніше стиснув пальці.

— Дякую, що врятував мене, Всевладе, — мовила я тихо і розірвала рукостискання.

Я дозволила собі відпочити аж до наступного дня. Виспалась, переглянула книжки в кімнатці, що примикала до моєї спальні. Всевлада не було — після сніданку ми трохи ще погомоніли, а тоді він пішов у справах. Мисливці саме йшли перевіряти пастки, і Всевлад хотів піти з ними, щоб у разі чого захистити від вовка. Якщо так і далі піде, в селі не лишиться чоловіків, здатних полювати, а в прикордонні це дуже паскудно. Поля тут не такі щедрі, як ліси.

— Зі мною все гаразд, можу… — почала, було, я, але Всевлад похитав головою.

— Ти ще втомлена і чудово це знаєш. Відпочивай. Я візьму кількох сервусів. Хоча, чесно кажучи, більшість з них готові втратити свідомість при самій думці про вовків.

Отож, він пішов, а я почала чи не вперше в житті байдикувати. Читала, пила гарячий чай, їла те, що двічі принесли служки. Довго сиділа біля