Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Аліна витримала паузу, її плечі розправились, ніби вона набиралась сил. У цей момент Кіра повернула голову до Максима, її голос був тихим, але різким:

— Ти впевнений у цьому? У ній? — вона кивнула на Аліну, її очі звузились, у них промайнула тінь недовіри.

Максим глянув на неї — її тон був знайомий, колючий, як завжди, коли вона сумнівалась. Після бурі він бачив її слабкість, але Кіра залишалась собою — гордою, пильною. Жодних сліз чи м’якості, лише холодне питання. Він відчув у її словах не лише стратегію, а й щось особисте — укол, який вона не могла приховати.

— Кір, — відповів він тихо, його голос був спокійним, але твердим, без зайвого тепла. — Я впевнений, що без неї ми сліпі. Ти це знаєш.

Вона насупилась, її губи стиснулись у тонку лінію. Її погляд затримався на ньому — гострий, ніби шукав слабину.

— Їй, значить, віриш? — її тон став сухішим, але вона не наполягала, стримуючи себе.

Максим знизав плечима, його відповідь була простою, без прикрас:

— Я вірю, що Янтар нас знищить, якщо ми не дамо їй шанс. А ти?

Кіра відвела очі, її пальці стиснулись у кулак — короткий жест, що видав її напругу. Вона не любила програвати, навіть у таких розмовах, але її гордість не дала сказати більше. Максим знав: вона не зізнається в сумнівах чи ревнощах — не її стиль.

— Просто дивись, куди ступаєш, — буркнула вона, відвертаючись, її голос був ледь чутним.

Він кивнув — не для неї, а для себе. Її слова не змінили його рішення, але нагадали: навіть тут, серед своїх, довіра — це крихкий лід.

Зал стих, ніби слова Максима — різкі, як удар, і правдиві, як ніж, — врізались у свідомість кожного. Шум, що секунду тому гудів, розчинився в тиші, важкій і осмисленій. Його голос — "досить!" і "сами зруйнували" — відлунював у головах, а удар палиці старійшини лише підкреслив це. Усі погляди звернулись до нього й Аліни, чекаючи, що буде далі.

Максим відчув цю зміну — не повну довіру, але тріщину в стіні ненависті. Він ступив уперед, його голос був твердим, але без тиску:

— Давайте я продовжу.

Він обвів зал поглядом, відчуваючи, як недовіра й напруга висять у повітрі. Навіть союзники дивилися на нього з сумнівом — усі хотіли відповідей, але ще більше — впевненості.

— Минулого не повернути, — почав він, його тон був рівним, але пронизливим. — Я не прошу вас стирати пам’ять про те, що було. Але якщо ми не станемо разом, Цитадель ляже наступною. Большевик уже згорів. Хто скаже, що ми вистоїмо самі?

Лідер Тіней скривив губи в холодній усмішці, але промовчав. Інші переглянулись, ніби зважуючи його слова на невидимих терезах.

— Довіра — це не подарунок, — продовжив Максим. — Її не купиш і не виблагаєш. Але у нас немає часу на старі війни. Янтар не питає, чий прапор ви тримаєте. Для них ми — лише пил, який треба змести.

Він зупинився, даючи словам осісти. Кіра стежила за ним, її очі були пильними, але без тепла — вона оцінювала, як завжди. Аліна стояла поруч, її погляд був холодним, але рішучим.

— Я не сліпий, — додав він, звертаючись до всіх. — Я не кажу прощати чи обніматись. Я кажу — вистояти. Разом. Або нас не буде.

Його голос став важчим:

— У нас є шанс зробити щось нове. Не на кістках старої ворожнечі, а на тому, що ми ще можемо врятувати. Або боремось разом, або зникаємо поодинці. Вибирайте.

Тиша запанувала знову, але тепер вона була іншою — не напруженою, а зваженою. Слова Максима пробились крізь лід, хоч і не розтопили його повністю. Кіра ступила ближче, її рука ледь торкнулась його рукава — короткий жест, не більше, але він знав: вона з ним, попри свої сумніви. Він стиснув її пальці у відповідь — не ніжно, а твердо, як знак.

— Вибір за вами, — тихо додав він, дивлячись на зал. — Але ворог вже тут і він реальний. Часу більше немає.

Герман зробив крок уперед, його голос був низьким і стриманим, як завжди, коли він говорив про те, що вважав важливим:

— Максим не з тих, хто кидає своїх чи біжить від бою, — сказав він, його тон був холодним, але впевненим. — Я бачив, як він тягне нас із пекла, коли інші вже здались. У світі, де кожен крок — це ризик, він той, хто знаходить шлях. Сумніви зараз — це розкіш, якої в нас немає.

Слідом заговорив Арсен, його голос був грубим, але щирим, як і сам він — прямолінійний, без прикрас:

— Я знаю Максима ще з тих часів, коли все пішло шкереберть, — почав він, його очі блиснули спогадом. — Ми разом вигризали життя з руїн, коли закони впали, а хаос став правилом. Він не просто б’ється — він тримає стрій, щоб ми не розсипались. Якщо хтось і витягне нас із цього болота, то тільки він.

Максим відчув, як їхні слова додають ваги його позиції. Він ступив уперед, його голос став рішучим:

— Ми всі втратили багато, — сказав він, дивлячись на зал. — Старий світ — попіл. Але те, що є зараз, ми можемо захистити. Зробити його таким, щоб наші люди не боялись завтра.

Аліна додала, її голос був різким, але точним, як постріл:

— Пустка диктує правила. Старе не вернеться. Якщо ми не станемо разом, нас просто зітруть — і все, що ми збудували, згорить.