Читати книгу - "Трилогія смерті"

Адже Рой перестав бути особою. По всіх бібліотеках, сьогодні ж увечері, повиривають із книжок певні сторінки, аби ім’я Роя Гольдстрома зникло навіки, а невеселі чутки щоб розвіялися, мов якісь плоди хворої уяви. Його просто не було!

Не лишилося жодної книжки, жодної картини, жодного стола, жодного папірця у сміттєвому кошику. Забрали навіть рулончик туалетного паперу з ванної. Аптечка — гола матінка Габард.[53] Зникли туфлі з-під ліжка. Пощезла постіль. І друкарська машинка. Порожні комірчини. Ані динозаврів, ані навіть малюнків їхніх…

Кілька годин тому помешкання пропилосмочили, вишкребли, а тоді ще й натерли підлогу високоякісним воском.

Люте шаленство було охопило павільйон № 13, понищивши Роєві Вавилон, Ассирію, Абу-Симбел.

Не менш люте шаленство чистоти вимело з цієї оселі й останню порошинку пам’яті про нього, найменший подих його життя.

— Боже мій! Який жах! — промовив чийсь голосу мене за спиною.

На порозі стояв якийсь молодик. На ньому була художницька роба, вельми потерта-обтріпана, а пальці й ліва щока були вимащені фарбою. Чуб на голові начебто давно нечесаний, а в очах світилася якась тваринна дикість, мов у тих звірят, які діють тільки в пітьмі, й лише якесь лихо викишкає їх із лігва на світанку.

— Вам краще не затримуватися тут. Вони можуть повернутись.

— Стривайте, — мовив я. — Здається, я вас знаю… Роїв друг… Том…

— Шипвей. Краще втікайте звідси. То були якісь божевільці. Ходіть за мною!

Слідом за Томом Шипвеєм я вийшов зі спустілого помешкання.

Том відімкнув свої двері двома наборами ключів.

— На старт! Готові? Марш!

Я заскочив досередини.

Том захряснув двері й притулився до них спиною.

— Хазяйка! Не можна, щоб вона все це побачила!

— Побачила?! — я розглянувся надовкіл.

Ми опинилися у підводних апартаментах субмарини капітана Немо: його каюти, машинні зали…

— Святий Боже! — вигукнув я.

Том Шипвей[54] просяяв.

— Правда, мило?

— Та це просто неймовірно!

— Я знав, що це вам сподобається. Рой давав мені читати ваші повісті. Марс. Атлантида. І те, що ви написали про Жуля Верна. Чудово, еге ж?

Він показував, а я все ходив, дивився, торкався. Великі, обшиті червоним оксамитом вікторіанські крісла, оббиті спижовими цвяхами й прикручені до трюмної підлоги. Зі стелі звисав теж спижовий осяйний перископ. Посеред кают-компанії — орган із величезними трубами. А за ним — вікно, перетворене на овальний субмаринний ілюмінатор, за яким плавала велика й маленька барвиста тропічна риба.

— Подивіться! — припрошував Том Шипвей. — Сміліш!

То я й, нахилившись, припав до перископа.

— Він працює! — вигукнув я. — Ми під водою! Чи тільки так здається. Ви самі це все зробили? То ви геній!

— Ага.

— А… чи знає ваша господиня, що ви отак переробили її житло?

— Якби знала, то вбила б мене. Я ще жодного разу не впустив її до себе.

Шипвей натис якусь кнопку на стіні.

Зовні, у зеленому морі, зарухалися тіні.

Ось замріла проекція якогось павукоподібного гіганта: ворушить мацаками, немов хоче щось сказати на мигах!

— Восьминіг! Супротивник капітана Немо! Я приголомшений!

— Авжеж, звісно! Але присядьте. Що це діється? Де Рой? І чого ті зайди вдерлися до нього, немов пси динго, й подалися геть, мов ті гієни?

— Рой? О, так, — і знову тягар усього того страшного лиха вдарив мене. Я важко плюхнувся на стілець. — Боже мій, так. Що тут скоїлося вчора ввечері?

Шипвей тихо зарухався по кімнаті, імітуючи те, що міг пригадати.

— Чи ви бачили коли Ріка Орсатті, як він колись давно шастав по Л.-А.? Того бандюгу?

— Він водив банду…

— Так. Давно колись я бачив, у сутінках, у центрі міста, як вони зайшли з вулиці, шестеро чоловіків у чорному, а один вів їх, і рухалися вони, мов дресировані пацюки, вбрані чи то в шкіру, чи то в шовк, усі в похоронному кольорі, чуби намащені й зачесані назад, а обличчя — білі, мов сметана. Ні, більше схожі на видр, на чорних видр. Німотні, ковзькі, подібні до гадюк, небезпечні, ворожі, мов хмари чорного диму з димаря. Ну, щось таке було і вчора ввечері. І такий міцний парфум, що попід дверми проник до мене…

Док Філіпс!

— …і я визирнув, а вони, ті великі чорні пацюки каналізаційні, носять, тягають у хол теки, динозаврів, картини, бюсти, статуетки, світлини. Повитріщалися й на мене з кутиків своїх очиць. То я замкнувся і далі спостерігав у вічко, як вони гасають туди-сюди в чорних туфлях на гумовій підошві. Потім перестало шептатись. Я відчинив двері — хол уже порожній, лише вдарила потужна хвиля того клятого одеколону. Що, ті хлопи вбили Роя?

Мене пересмикнуло.

— Що наштовхнуло вас на таку думку?

— Та виглядали вони, наче працівники похоронного бюро. От і все. І якщо вони знищили Роєве помешкання, то чом би їм не поховати й самого Роя? Агей! — Шипвей став, задивившись на моє обличчя. — Я не те хотів сказати, але… ну… невже Рой…?

— Загинув? Так. Ні. Можливо. Але як міг загинути хтось такий живий, як Рой!

І я розповів йому про павільйон № 13, про знищені міста, про повішене тіло.

— Рой нізащо б такого не вкоїв!

— А мо’, хтось укоїв це йому?

— Рой нізащо не здався б на милість хоч би й яким сучим синам! Чорт! — сльоза скотилася по щоці Тома Шипвея. — Хто-хто, а я добре знаю Роя! То ж він допоміг мені збудувати першу субмарину. Он вона!

На стіні висів мініатюрний «Наутілус», тридцять дюймів завдовжки, мрія студента художньої школи.

— Ну ніяк не може ж бути, щоб Рой — та загинув! Правда ж?

І тут задзеленчав телефон, у котрійсь каюті капітана Немо.

Шипвей схопив величезну мушлю. Я мимохіть засміявся, але зразу ж схаменувся.

— Так? — мовив він у ту мушлю, а тоді запитав: — Хто це?

Я не втерпів — вихопив мушляний телефон із його руки й закричав у нього — крик до життя… А тоді заслухався, як хтось там, дуже далеко, дихає на другому кінці дроту.

— Рою!

Клац! І мовчанка. Тільки гудок: гуммммм…

Я люто струснув телефон, ловлячи ротом повітря.

— То був Рой? — спитав Шипвей.

— Його дихання.

— А хай йому! Як можна розпізнати людину за її диханням! І звідки б він?

Я кинув слухавку й став над телефоном, заплющивши очі. А тоді схопив слухавку й почав крутити диск навспак.

— І як вона працює, ця клята штука? — закричав я.

— А кому ви телефонуєте?

— Таксі хочу викликати.

— Куди вам? Я одвезу!

— Та до чорта в зуби! Іллінойс, Зелене Місто.

— Але ж туди