Читати книгу - "Служниця для божевільного графа, Делісія Леоні"

— Тому що Ви не цінуєте своїх пацієнтів. Тому що Ваші методи не є гуманними. Тому що Ви ставите свої особисті, егоїстичні цілі вище за здоров'я та життя пацієнтів.

— З Вас вийшов би приголомшливий лікар, Даріє, — усміхнувся чоловік. - Ви дуже педантичні, дуже добрі, дуже уважні та гуманні. Пацієнти б просили самі відстрочку у Асканара, бажаючи довше побути під Вашим наглядом та турботою.

Він знущається з мене? Краще не відповідати.

— Я мріяв бути вченим, а не лікарем, - раптом зізнався чоловік. - Кожну хворобу своїх пацієнтів я досліджував, щоби знати про неї все. Мені це цікаво, Даріє. І знаєте... тієї ночі, коли я прийшов до Вас поговорити про своє відкриття, Ви змінили моє життя.

Я обережно зиркнула на чоловіка.

— Ви нагадали мені, хто я такий. Не має значення ким я хотів стати. Важливим є те, ким я став. Так, я – лікар. І мій обов'язок лікувати людей. Лікувати Вітора. Моє... так би мовити хобі - дослідження та різні види експериментів, може мені допомогти, якщо я не ставитиму його на перше місце. Ви помиляєтеся в мені, Даріє, думаючи, що я шукаю свою вигоду, визнання в суспільстві чи бажаю когось там шантажувати. Чи не повірите, моя мета просто дослідити, знайти розгадку. Я змінив свої принципи роботи, тому... я не бажаю зла Вітору і не використовую його як «піддослідного кролика». Я бачу Вашу пристрасть до знань, у Вас є розум і талант, але... дозвольте дати Вам одну пораду, Даріє.

Я здивовано подивилася йому у вічі.

— Не йдіть моїми слідами. Повторюся, з Вас вийшов би хороший лікар. Не варто ставати божевільним ученим. Повірте, це затягує та вбиває всі колишні твої принципи.

— Дякую, але я... лише реса.

Мені було дивно спостерігати на його обличчі таку привабливу усмішку.

— А ось ресам не заборонено вчитися на лікарів, - і чоловік підморгнув мені. Я хотіла йому заперечити, що в рес грошей немає на таке дороге навчання, але застигла, дивлячись у його лукаві очі.

Дурна думка промайнула у мене в голові, але... я відразу її відкинула. Але чоловік, як і раніше, дивився на мене і посміхався. Підморгнувши вкотре мені, він сказав:

— Але питання в іншому, ресо Даріє, чи дозволять Вам потім працювати. Зазвичай... хм, чоловіки ревниві.

Його фраза звучала подвійно. Але яке б значення вона не мала в собі, я посміхнулася у відповідь. І навіть потім засміялася.

Дивно. Лікар Дерек Марвей... вельми незвичайна людина. Звичайно, я засуджую його минулі справи та міркування, але чомусь я ніколи не відчувала від нього погрози. І вірила йому. Навіть незважаючи на те, що професору Шолла я довіряю більше. Але зараз я зрозуміла причину їхнього конфлікту, адже й сама не дотримувалася минулих принципів чоловіка. Але не такий лікар і поганим виявився.

У цей момент двері відчинилися і до кабінету вийшла графиня. Мовчки кинувши на мене погляд, вона швидко покинула кабінет. Я перевела погляд і зустрілася із чорним поглядом графа. Він зупинився на порозі і пропалював мене магією своїх очей. Посмішка повільно сповзла з мого обличчя. Щось недобре відчувалося у погляді Його Світлості.

— Весело проводите час? - сталевий голос розрізав тишу, що раптово виникла у кімнаті.

Я опустила погляд і відійшла від чоловіка. Але лікар ні крапельки не зніяковів грізності графа.

— Ми вже плакали, Віторе. Сподіваюся, ти швидко приймеш свою магію, навчишся її контролювати і тоді моєї ноги не буде... у твоєму будинку, - бадьоро відповів він.

— Тобі не заважало б і зараз піти.

— Вибач, не можу. Вийти – зможу, піти – ще не можу.

— Бачу мій кабінет перетворився на твою лабораторію? - нарешті, зрушивши з місця, сказав граф. Сірі штани, біла сорочка, розстебнута на верхні гудзики. Поголений, волосся в акуратній зачісці. І від нього віяло... свіжістю та якимось ароматом... його ароматом. Вдихаючи цей запах, миттєво я втрачала зв'язок із реальністю.

— Подякуй Дарії. Спочатку я зайняв твій стіл, - посміхнувся лікар.

Граф окинув мене своїм поглядом, і мені стало вже зовсім незатишно.

— Вийди, Дереку. Мені треба поговорити із... Дарією.

Чоловік легко зістрибнув зі столу, кивнув мені і вийшов із усмішкою на обличчі.

Залишившись з графом віч-на-віч, мені стало страшно і навіть холодок пройшов по шкірі. Що він хоче мені сказати? Чому так... суворо дивиться на мене?

— Підійди до мене, - наказав чоловік.

У мене раптом ноги стали важко пересуватися. Зазвичай я можу впоратися з собою, а тут як на зло, тремчу, як осінній лист.

— Ви щось хотіли? - і навіть голос затремтів.

Чоловік простяг мені руку. Я з подивом подивилася на нього.

— Ти боїшся мене, Даріє? - м'яким голосом спитав у мене граф, і мені навіть почулися нотки гіркоти.

— Ні, - похитала я головою і вклала в його широку долоню свою.

— Ми дещо не закінчили з тобою, - почула я його слова і миттю, одним ривком, виявилася у чоловіка на колінах. А потім... мій сон перетворився на реальність, коли його губи накрили мої.