Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

метрів одне від одного. Якби не залюдненість і дим, Євген міг би побачити мене, а я його. Він набирав мій номер, і я знала, що все гаразд. Якось ми вирушили в місто, я обіцяла йому показати Київ, який сама мало знала. Стояв ранок, морозяне зимове повітря. Досить було відійти трохи далі, заглибившись у відлегліші вулиці, як запановувала тиша, і тільки поодинокі перехожі квапилися на роботу.

Все звелося до вештання двох закоханих. Нам просто хотілося поблукати разом. Це був фантастичний день. Євгена зачарував ландшафт; він сказав, що ще ніколи не бачив міста, яке б так неповторно розкинулося на пагорбах і в долині, і що він прекрасно розуміє його засновників, і якби він жив тоді і прийшов сюди, він теж залишився б тут, осівши і започаткувавши рід. Коли ти раз приїхав, звідси вже нікуди не прагнеться вирушати. «Тому що тут я зустрів тебе». Чи щасливий Євген? Гадаю, так. Він знайшов себе і знайшов мене, ми зустрілися тут. Ми разом.

Коли ми стояли на кручі, дивлячись на Дніпро, над яким здіймалися легкі змійки туману, він сказав, що ми вирушимо в подорож річкою річок, додавши: «Тільки-но переможемо». Війни ще тоді і близько не було, і вбивства не снилися. Він привʼязував своє щастя, наше щастя до успіху тих, котрі зібралися на Майдані. Він робив це неусвідомлено, для нього це було само собою зрозуміло. «Я знайшов мій справжній дім». А то був усього-на-всього намет. Вечорами в чавунній палилці потріскували дрова, а на світанку іній підводив вії сизою тушшю. Євген зціловував їх, від доторку його губ я прокидалася. Я прокидалася б так ціле життя. Щастя не може тривати довго, однак його не буває забагато. Часом здається, що все примарилося. Я заплющую очі, міцно-міцно, до болю стискаючи повіки, відтак знову розплющую. Те, що було, не сон.

Ми намагалися надовго не розлучатися. Того разу телефон мовчав. Це не вперше, тому я не надала цьому значення. Звичайно, захвилювалась, я завжди хвилювалась, коли він не відповідав. Бувало так, що він брав не відразу, особливо, як почалися ті дні. «Візьми. Будь ласочка. Я благаю тебе, візьми». Довгі гудки, на які ніхто не відповідав. Але я вірила, що все буде гаразд. Я знала, що інакше не може бути. Його допитувалися, яка з них наймелодійніша. «Мова кохання». «Італійська?» «Кохання». Скажи щось по-французьки. Він казав. Це саме через мови він зблизився з тими, хто готував повідомлення. Він перекладав їх італійською і французькою. Він користувався ними не менш впевнено, ніж рідною. Я ніколи не бачила, як він писав від руки українською. Дивно, чи не так? Він писав латинкою, з його айфона йому так було зручніше. Коли я думаю про Євгена, вона завжди мені тільки звучить. Звучить його голосом. Українська завжди звучить мені його голосом, навіть коли до мене звертаються геть сторонні люди.

Це Євген. Подарунок Художника. Такий самий портрет він намалював Євгенові. Тільки мій. Євген скрізь ходив із ним. Не розлучався. І тоді він також пішов з ним. Він сприйняв жарт всерйоз. Він вірив, що кохання вбереже його. «З нами все буде гаразд». Спершу це для нього було як пригода. Він не боявся крові. Його вразило, коли вони почали стріляти в беззбройних людей. «Я хочу жити. Я приїхав сюди, де життя». А наступного дня він встав і знову пішов туди. Цього разу я так само думала, що ми неодмінно знайдемося.

Це трапилося випадково. Він просто робив це, бо я дівчина. Просто тієї миті ми опинилися поруч. Він закрив мене собою. Вони намагалися влучити в голову. І тоді я зрозуміла, що він не вперше на протесті. Він виходив на протести там, далеко звідси, між прихильниками і противниками спалахували сутички, поліція стояла між ними. Він виходив на протести за права тих, які припливали в Європу на надувних човнах; чимало нещасних гинуло у морських водах — тих самих, де пляжі і відпочивальники. Він планував пройти тренінґ, де навчають мирному опору.

Художник — геніальний хлопчина. Великі, як у дівчини очі. Божа кульбабка. Він був з нами до самого кінця. Пристав до нас, мало що розповідав про себе. Він просто був, і ми звик­ли до його присутності. Він пішов одним із останніх, мовби не хотів, щоб ми розходилися. Так, наче не мав куди йти. Організовуючи першу виставку, я згадала про нього, однак не змогла його розшукати — він не залишив ні телефону, ні адреси, лише відчуття, що, як ми ще раз зберемося на Майдані, він знову буде поміж нас. Хтось назвав його проекцією нашого товариства, колективним ангелом, наче це дійсно так, проте він такий самий, як ми. Він віддавав свої картини — намалювавши, відразу розлучався з ними, він просто не мав де їх тримати. Мовби роздавав по частинках себе, доки роздарував повністю.

Що ви маєте на увазі? Я гадала, ми перегорнули сторінку. Вкрай неприємна дискусія, якщо її взагалі можна назвати так. Як мʼяко висловилася моя подруга, «неапетитна». Якщо чесно, її не можна уникнути, але ТАКОЇ її явно не мало бути. Це провокатори. Людська глупота не має меж. Людина — обмежена, їй важко вирватися за себе, за власні уявлення, комплекси, за середовище, в якому вона формувалася. Їй кортить і це значно легше — перекласти провину й відповідальність на кого-небудь: на Бога, на обставини, на інших людей. Знаєте, чим раб відрізняється від вільної людини? Вчинками раба рухають набуті страхи і пережиті приниження, тоді як для вільної людини вони чужі: людина стає вільною саме тому, що звільнилась від них.

З тими, хто не бажав, щоб на карті була така країна, як Україна, вони грали в спільну гру, от лише мʼяч щоразу летів в одні ворота — наші, проте вони не могли зупинитися. Якоюсь мірою вони підготували анексію Криму і війну — в унісон з кремлівською пропагандою, яка робила з нас (і з них зокрема) фашистів, захлинаючись від ненависті. Вона відбирала в нас право на існування, право голосу, а за нею пішли танки. Вони заперечували Крим і Донбас, відкидали геть, мов зайвий баласт, який тягнув корабель їхнього процвітання на дно. Їхнього особистого процвітання, яке було не більше, ніж ілюзією. Мов божевільні хірурги, які кромсають тіло, щоб зупинити гангрену, що мариться їм тут, там — скрізь. Що про це можна сказати? Я не знаю. Не хочу аналогій. Вони відводять кудись від істини, і потім важко до неї повернутися. Вони подібні до комети, за якою вʼється