Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

більше, ніж здається дорослим. Боялася на дитячому майданчику, боялася в школі. Боялася бути не такою, боялася зневаги. Боялася, що її побʼють. Побʼють за те, що вона українка. Побʼють не в Росії і не на Північному полюсі. Дізнаються, що її батьки колись спілкувалися нею і батьки батьків. Від цих страхів у дівчини зривалися нерви, але вона переступила через себе — «переросла».

Жанна приїхала на Майдан не за мову, вона приїхала проти свавілля. Воно нависало над нею, вона відчувала себе прокаженою. Вона зважилася тоді, коли відбулись перші побиття. Раптом те, чому вона наступила на горло заради карʼєри, заради успіху, заради життя, озвалося в ній. Це хоробре рішення. Жанна — успішна, менеджер мережі кавʼярень. За це вона заплатила своїм українством. Дорога ціна, щоб нормально жити? Моя мама етнічна росіянка, мій батько покохав її. Вони були молоді. В них народилася я. Це погано? Це — злочин? Дедалі більше людей переходять на українську. Це незворотний процес. Я впевнена, що одного дня українська стане невідʼємною частиною суспільної угоди, спільним знаменником — подібно до того, як герб і гімн. Це делікатна матерія, до цього ще йти. Складніша, ніж здається. Людські життя, біографії, стосунки. Але я не маю сумніву, що це відбудеться.

Коли я ввійшла на фейсбук, у приваті вже чекало повідомлення. Таня випередила мене на кілька секунд. «Ти прочитала мої думки», — відповіла я. З Танею ми разом вчились у школі, звідки й залишилися подругами. Ми здзвонилися, я набрала її номер, я набирала його не раз. Я вперше набрала його з такого приводу. Ми не запитували одна одну: «Дівчата, що робимо?». Ми знали, що вирушаємо в Київ — туди, куди напередодні прибули перші студенти. Це класно — бути там. Бути собою. Згодом до нас приєднувалися найрізноманітніші люди, однак першою була молодь.

Це було спонтанне рішення, наче яскравий спалах у чорному небі. Воно не визрівало в мені, я взагалі не обмірковувала його — я мала цілком інші плани на найближчі дні. Я не цікавилася політикою. Я прийшла з роботи, ввімкнула телевізор і побачила банкротів, які витворяли щось таке, з чим я абсолютно не згідна. І моїх однолітків на Майдані — тих, котрі прибули туди першими. Мої розум і почуття збунтувалися.

Банкроти коїли це від мого імені, не запитавши моєї згоди. Це нічим не відрізнялося від зґвалтування. Я зрозуміла, що чинитиму опір. Не дамся. Я не безборонна жертва і не безмовна істота, ні, я — українка. Я кохатимусь з хлопцями, яких обиратиму. Не зі слинявими підстаркуватими маніяками; чужими, зіпсутими, безпринципними імпотентами. Вони розкинули карти і програли — країну і нас, її громадян. Вони — примари минулого, мерці, які вчепились в життя й висмоктували з нього соки. Я житиму так, як мені до вподоби. Вони не викликали в мені нічого, крім несприйняття. Я дивилася на вовкуватий погляд премʼєра, і він нагнітав у мені відчуття огиди та обурення. Я вільна птаха, ще ніхто не приборкав мене. Ніхто не вказуватиме мені. Це моє життя, і рішення я прийматиму в ньому самостійно.

Наостанок банкротам заманулося продати те, що вже багато разів продано. Вони ще мірилися щось вторгувати. Суспільство було їм по барабану, вони не знали, що це таке. Вони не заручилися нашою згодою, прекрасно усвідомлюючи, що ми ніколи не дали б її. І ми не дали. Перед моїми очима вони торгували моєю батьківщиною, нашим із Жанною майбутнім, виставивши країну, в якій я народилася, в якій народилися мої батьки і батьки моїх батьків, на аукціон: хто більше запропонує, тому вони ладні були її зсипати, як ото забирають із ваг лантух. Якщо раніше вони розтягували вроздріб, то тепер замахнулись продати оптом. Вони уявили себе великими ділками. Їм море було по коліна. Безкарність розбещує. Надто довго ніхто не показав їм червоної картки. Це було огидно. Вони перекреслювали моє завтра, персонально моє. Завтра всіх нас. Я не мала бажання лягти спати, а на світанку прокинутися в минулому. Це вже все було. Мене опосіло бажання надавати їм по пиці, я просто ошаліла. Я не знаю, що зі мною діялося. Якщо це політика, то нехай це буде політика. Називайте це, як бажаєте.

Ми не знали, як розвиватимуться події, і не могли цього передбачити, зате знали одне: ми не повторимо помилки, якої припустилися наші батьки. Ми не наші батьки, ми формувалися у вільній країні, яку банкроти вирішили пустити з молотка. Ми зібралися не для того, щоб, радісно помахавши прапорцями, покірно розійтися. Ми не приречені. Нас ніхто не прирече. Дзуськи. Ми допнемо свого — цього разу ми не попустимо. Воно було в повітрі, ми всі це однаково відчували, про таке навіть не треба було домовлятися.

В нас різне уявлення про бізнес. Бізнес — справа, яку ти любиш і якій віддаєшся з захопленням. Яка приносить користь іншим. Жити заможно — не злочин. Злочин — гребти без гальм під себе, висмоктувати країну, людей і природу, одуріло набивати кишені, виводити мільярди, посилати власних дітей у найпрестижніші університети, при цьому лякаючи громадян своєї країни «наколотими апельсинами», «ґейропою» і схожими нісенітницями. Між баригою-хабарником і художником-ґеєм мої симпатії на боці художника-ґея, щодо цього в мене немає найменшого сумніву. Я зробила вибір.

Це він. Він зобразив сам себе, автопортрет — таким він побачив себе, гра уяви. Десь такий він був з вигляду, трохи інакший. Ми так і називали його — Художник, йому сподобалося, він просив, щоб ми до нього зверталися так. А ось це він намалював нас з Євгеном, замість фотографії. Кілька цифрових світлин, усі вони в Євгеновому телефоні, жодної з них ми не встигли роздрукувати. Ми просто не думали про це. Вони відкривали б наш альбом — перший спільний, Євгена і мій. Мали б відкривати. Там також мої номер і адреса і номери його матері та сестри. Євген носив його при собі, не розлучався з ним, ніде і ніколи не відкладав і не забував. На канікулах він підпрацьовував, заощадивши таким чином потрібну суму. То були його власні кошти, які він витрачав на свої потреби. Такий самий він подарував сестрі на день народження. Коли я побачила його в неї, це було, як дежавю. «Звідки він у тебе?» — запитання вихопилось само; звісно, до мене відразу дійшло: швидше, ніж дівчина змогла пояснити.

Ми з Євгеном регулярно зідзвонювалися, часто лінія була перевантажена або вони просто блокували звʼязок. Вони тиснули на нас, розсилаючи есемески, потім облишили це. Ми обмінювалися повідомленнями, пробиваючись крізь перешкоди, хоча перебували на сусідніх вулицях за кілька сотень