Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

міністра та Генерального прокурора. Так, повноваження вносити пропозицію про початок дисциплінарного провадження щодо когось із сенаторів, або ініціювати загальне зібрання сенату, або здійснювати вищий нагляд за діяльністю прокурорів і заступників прокурорів у Генеральних судах та при загальному зібранні державного сенату міністр юстиції мав як Генеральний прокурор. Водночас вирішення кадрових питань, зокрема підготовку списку кандидатів на посади сенаторів і голів Генеральних судів, який у подальшому ухвалювала Рада міністрів та на підставі якого гетьман призначав суддів, здійснював міністр поза своїми прокурорськими повноваженнями.

Прокуратура фактично становила окрему службу з наглядовими функціями в складі суду, територіально вони розміщувалися разом, і фінансування прокуратури відбувалось у межах фінансування суду.

Закон Про утворення Державного сенату, схвалений гетьманом, встановлював певні механізми, які мали додатково гарантувати незалежність суддів. Так, за посадові злочини сенатори підлягали суду лише за постановою Ради міністрів, затвердженою гетьманом. Також було передбачено ускладнену процедуру звільнення або тимчасового усунення сенаторів Державного сенату з посад — лише в судовому порядку.

У свою чергу президент Державного сенату разом з міністром юстиції мали систематично подавати гетьману «справоздання» за діяльність Державного сенату.

До компетенції судової влади належало оприлюднення законодавчих актів — як і в Російській імперії, де це було обов’язком першого департаменту Урадуючого сенату. Така практика простежується протягом усіх владних режимів — спочатку УЦР віднесла ці повноваження до сфери виконавчої влади, але згодом оцінила справу оприлюднення законів як занадто важливу, щоб доручати її «якомусь органові виконавчому», та передала її Генеральному суду[672]. Гетьман П. П. Скоропадський у Законах про тимчасовий державний устрій залишив оприлюднення законів у компетенції Генерального суду, однак суто технічні проблеми завадили повноцінній реалізації цього положення, і до заснування власної сенатської друкарні закони публікувались разом з іншими документами в загальній державній друкарні.

Загалом функція оприлюднення законів судовими органами не до кінця досліджена. У Російській імперії оприлюднення законів саме Сенатом включало його повноваження вирішувати, які із законів підлягають оприлюдненню, а які ні[673]. За Гетьманату теж передбачалося, що Генеральний суд оголошує закони, пильнуючи «закономірність» їх видання. Втім процедури та правових наслідків виявлення «незакономірних законів» не було, оскільки видання законів судом так і не налагодилося.

Водночас у національних конституційних актах та законопроектах 1917–1921 рр. простежується зв’язок між наявністю судового конституційного контролю та наданням функції оприлюднення законодавчих актів органам судової влади (як правило, судам загальної юрисдикції). Очевидно, така модель створювала реальний механізм реалізації відповідних повноважень. Зауважимо, що йдеться суто про попередній конституційний контроль, коли судова інституція має можливість оцінити відповідні законопроекти на предмет відповідності Конституції ще до того, як вони набули зобов’язувальної сили[674].

9.2. Судові реформи в 1917 — на початку 1918 року

Після Лютневої революції думка про необхідність формування власної судової системи на території України вперше пролунала на Українському правничому з’їзді 13–14 (26–27) червня 1917 р. Її логічним розвитком стало рішення про необхідність відновлення й творення українського права на підставі даних науки, життя та правової свідомості людності, запровадження української мови в судочинстві й нотаріаті, проведення негайної роботи з вироблення української правничої термінології, а також упровадження незалежності судових установ України від російського уряду[675].

На тому самому з’їзді розпочалася його реалізація — було утворено Київський крайовий судовий комітет для забезпечення зв’язків між УЦР і місцевими судовими установами, щоби пильнувати тимчасово по всій Україні судову справу відповідно до директив УЦР[676]. До складу комітету ввійшли Г. Д. Вовкушевський, В. І. Войткевич-Павлович, Ю. Г. Гаєвський, Р. М. Лащенко, Г. В. Лемех (Лемеха), З. Г. Маргуліс, М. І. Радченко, М. С. Ткаченко та А. І. Яковлів.

А 15 червня Комітет УЦР ухвалив рішення про створення Генерального секретаріату із Секретарством справ судових, очолюваним В. В. Садовським. До цього секретарства були віднесені згадані функції крайового судового комітету. Судовий комітет також продовжував діяти. На свої щотижневі засідання він з метою об’єднання зусиль запрошував представників усіх правничих товариств[677].

Те, що перші кроки в розбудові державних інституцій паралельно робили і громадські об’єднання, і державні органи, є цілком зрозумілим та, вочевидь, закономірним. Як слушно зазначає В. Ф. Верстюк, «початку революції відповідають слабкі системи влади. Не маючи достатньої легітимності та сили, вони змушені спиратися на низові органи самоврядування, політичні партії, інші представництва народовладдя (з’їзди, громадські організації)»[678].

Державна та громадська діяльність на цьому етапі ще не була остаточно розділена. Державні інституції остаточно не сформувалися, чимало функцій і повноважень, традиційно віднесених до компетенції держави, ніби провисали у повітрі. Крім того, державна та громадська діяльність були тісно пов’язані через власний персональний склад.

В умовах, коли через компроміс із Тимчасовим урядом Генеральний секретаріат став його крайовим органом в українських губерніях, центральна російська влада в Тимчасовій інструкції Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду на Україні від 4 серпня 1917 р. вже не згадувала