Читати книгу - "Необхідні речі"

якщо вона не скидається на виправну колонію. Цю побудували в 1926 році, і вона чудово задовольняла таку вимогу. Щороку місто дедалі ближче підбиралося до рішення про побудову нової, зі справжніми вікнами замість амбразур, ігровим майданчиком, не схожим на тюремний двір, та класними кімнатами, у яких взимку справді тепло.

Кімната логопедичних занять Саллі Реткліфф була облаштована в підвалі вже після побудови, затиснута між котельнею та комірчиною, де зберігалися колони паперових рушників, крейда, підручники «Джинн енд Компані» та барильця духмяної червоної тирси. В кімнаті був учительський стіл та шість менших учнівських, тож місця не вистачало навіть на те, щоб банально розвернутися, проте Саллі все одно намагалася зробити її якомога веселішою. Вона знала, що більшості дітей, яких привели на логопедичні заняття – заїкам, шепелявим, дислексикам, із закладеним носом, – ці заняття здаються страшними, невеселими. Їх дражнять однолітки й ретельно допитують батьки. Нема потреби, щоб на додачу ще й середовище було суворе.

Тож із запилених труб на стелі звисало два мобілі, на стінах були фотографії теле- та рок-зірок, а на дверях – великий плакат із Ґарфілдом. На бульбашці, що виринала в Ґарфілда з рота, були слова: «Якщо такий крутий кіт, як я, може так усіх клясти, то й ти зможеш!»

Саллі страшно запізнювалась із заповненням картотеки, хоча навчальний рік почався лише п’ять тижнів тому. Вона планувала сьогодні цілий день її оновлювати, але чверть по першій Саллі зібрала всі картки в оберемок, запхала назад у шафу, захряснула її й замкнула. Вона сказала собі, що здається так швидко, бо день надто погожий, щоб проводити його, горбатячись у підвалі, навіть коли котельня не гуде під вухом, щадячи їй нерви. Проте це було не зовсім правдою. Вона мала дуже чіткі плани на день.

Саллі хотіла поїхати додому, сісти в кріслі біля вікна, щоб сонце світило на груди, і помедитувати з магічною дерев’яною скалкою, яку купила в «Необхідних речах».

Вона дедалі більше переконувалася, що та скалка – справжнє диво, один із маленьких священних скарбів, які Господь розкидав по всій землі для вірних Своїх. Коли її тримаєш у руках, відчуття таке, наче тебе омиває джерельною водою з ковша в спекотний день. Коли її тримаєш, то ніби їси після голодування. Коли її тримаєш…

Ну, коли її тримаєш, відчуваєш екстаз.

І ще Саллі дещо гризло. Вона сховала скалку в нижню шухляду комода в спальні, під білизною, і точно замкнула будинок, коли виходила, але її гризло страшне відчуття, ніби хтось проник усередину й викрав

(реліквію святу реліквію)

скалку. Саллі знала, що це нелогічно – якому крадієві знадобився б старий сірий шмат дерева, навіть якби вдалося його знайти? Але якби крадій раптом торкнувся його… якби ті звуки та образи наповнили його голову так, як наповнювали її завжди, коли Саллі стискала скалку у своєму кулачку… тоді…

Тож вона поїде додому. Перевдягнеться в шорти й маєчку та проведе близько години в тихій

(екзальтації)

медитації, відчуваючи, як підлога під нею перетворюється на палубу, що повільно носиться туди-сюди, слухатиме, як тварини мукають, ревуть і бекають, підставлятиме шкіру під промені іншого сонця, чекатиме магічного моменту – Саллі певна, що він настане, якщо досить довго тримати скалку, якщо бути дуже-дуже тихою й дуже-дуже добре молитися, – коли ніс величезного незграбного човна з глухим скреготом опиниться на верхівці гори. Вона не знала, чому Бог з усіх вірних світу вирішив благословити саме її цим яскравим блискучим дивом, але якщо Він уже так учинив, Саллі має на меті перейнятися цим повністю й безповоротно, наскільки це можливо.

Вона вийшла з бічних дверей і перетнула ігровий майданчик до стоянки для працівників школи, висока приваблива юнка з темно-білявим волоссям і довгими ногами. Коли Саллі проходила повз перукарню на розважливо низьких підборах, зазвичай із сумочкою в одній руці й Біблією – наповненою релігійними брошурками – в іншій, то там починалося збіса багато розмов про ті ноги.

«Господи, в тієї жінки ноги аж до підборіддя», – сказав якось Боббі Дуґас.

«Ти за них не переживай, – відповів Чарлі Фортін. – Твою дупу вони ніколи не обгорнуть. Вона належить Ісусові й Лестерові Претту. У такому порядку».

Перукарня вибухнула щирим чоловічим сміхом у день, коли Чарлі видав цей жарт – просто порвав присутніх. А зовні тим часом ішла собі своєю дорогою Саллі Реткліфф на щочетвергове вечірнє вивчення Біблії з преподобним Роузом, не відаючи, не переймаючись, цілком занурившись у свою радісну невинність і чесноту.

Жодних жартів про ноги Саллі чи будь-що інше Саллі не лунало, коли у «Голярні» перебував Лестер Претт (а ходив він туди як мінімум кожні три тижні, щоб підгострювати стерню свого «бобрика»). Для більшості в місті, які таким переймалися, було очевидно, що він вважає, ніби Саллі пердить парфумами й сере петуніями, а про такі речі з чоловіками штибу Лестера не сперечаються. Загалом він досить приємний чолов’яга, проте в питаннях Бога й Саллі Реткліфф завжди дотримується цілковитої серйозності. І ще чоловік на кшталт Лестера, якщо забажає, може висмикнути тобі руки й ноги, а потім запхати їх у нові, неочікувані місця.

У них із Саллі було кілька палких побачень, але вони ще ніколи не йшли До Самого Кінця. Лестер зазвичай повертався додому після цих сеансів у повному замішанні, його мозок розривався від радості, а яйця – від роздратованої сперми, і він мріяв про ніч, зовсім недалеку, коли йому не доведеться зупинитися. Він іноді загадувався, чи не втопить її, коли вони вперше Зроблять Це.

Саллі також очікувала шлюбу й закінчення сексуального невдоволення… хоча останні кілька днів Лестерові обійми здавалися їй не настільки важливими. Вона сама з собою сперечалася, чи розповідати йому про ту дерев’яну скалку зі Святої Землі, яку купила в «Необхідних речах», скалку з дивом усередині, і зрештою не розповіла. Звісно, вона ще розповість, дивами потрібно ділитися. Без сумніву, не ділитися ними – гріх. Але її здивувало (і трохи стривожило) відчуття ревнивого власництва, що давало про себе знати щоразу, як вона думала, чи не показати Лестерові скалку й не запропонувати потримати її.

«Ні! – викрикнув злий дитячий голос, коли вона вперше про це замислилася. – Ні, вона моя! Вона не буде для нього настільки важливою, як для мене! Це неможливо!»

Прийде день, коли вона поділиться цією річчю з ним, так само як розділить із ним своє тіло, але ще не час для обох цих подій.

Цей гарячий жовтневий день належить тільки їй.

На стоянці для працівників було лише кілька автівок, і Лестерів «мустанг» виділявся як найновіша й найгарніша. У Саллі багато проблем з її машиною останнім часом – щось постійно