Читати книгу - "Необхідні речі"

ламається в трансмісії, – але це насправді не проблема. Коли вона сьогодні зранку подзвонила Лесові й запитала, чи може він знову позичити авто (щойно вчора вдень вона повернула його після того, як була позичила на шість днів), він одразу ж погодився її підвезти. Сказав, що назад пробіжиться, а пізніше збирається пограти тачбол із кількома Своїми Пацанами. Саллі думала, він би наполягав, щоб вона взяла авто, навіть якби «мустанг» був потрібен йому, і це здавалося Саллі цілком правильним. Вона усвідомлювала – невиразно, незосереджено, радше інтуїтивно, ніж із досвіду, – що Лес крізь вогняні кільця стрибатиме, якщо вона попросить, і це створювало ланцюг захоплення, який вона приймала з наївним удоволенням. Лес їй поклоняється, вони обоє поклоняються Богові, усе так, як і має бути, на віки вічні, амінь.

Вона сіла в «мустанг», і коли потягнулася, щоб покласти сумочку на приладову панель, око натрапило на щось, що стирчало з-під пасажирського сидіння. Здається, конверт.

Вона нахилилася, дістала його, роздумуючи, наскільки дивно надибати таку річ у «мустангу». Лес зазвичай ставиться до свого авто з такою скрупульозною охайністю, як до самого себе. На конверті було одне-єдине слово, але від нього Саллі Реткліфф пройняло огидою. «Пупсику», – було написано трішки скошеним почерком.

Жіночим почерком.

Саллі перевернула конверт. З іншого боку порожньо, і його запечатано.

– Пупсику? – з сумнівом запитала Саллі, й раптом усвідомила, що сидить в Лестеровій машині, в якій усі вікна піднято, і пітніє як скажена. Вона завела двигун, опустила водійське вікно, а тоді перехилилася через панель, щоб опустити пасажирське вікно. У цю мить, здалося, вона відчула ледь помітний душок парфуму. Якщо так, це був не її, вона не користується парфумами чи косметикою. Релігія навчила її, що це інструменти блудниць. (Та й, крім того, вона їх не потребує.)

«Це все одно не парфум. Просто останні кущі жимолості, що ростуть уздовж огорожі майданчика, – ось що ти почула».

– Пупсику? – промовила вона знову, дивлячись на конверт.

Конверт не відповів. Він просто лежав собі самовтішно в неї в руках. Саллі пробігла по ньому пальцями, тоді спробувала позгинати. «Усередині аркуш, – подумала вона, – принаймні один, і ще дещо». Те інше, здавалося, могло бути фотографією.

Вона піднесла конверт до лобового скла, але це нічого не дало. Сонце з іншого боку. Після коротких роздумів Саллі вийшла з машини й підняла конверт проти сонця. Розгледіти вдалося лише світлий прямокутник листа, як їй здалося, і темніший квадратний обрис, напевно, прикріпленої фотографії від

(Пупсику)

людини, яка надіслала Лесові цей лист.

Тільки, звісно, його не надіслали – принаймні не поштою. Жодної марки, жодної адреси. Лише те одне тривожне слово. Його не відкрили, що означає… що? Що людина підкинула лист у Лестерів «мустанг», поки Саллі працювала над теками?

Можливо. А ще можливо, що лист підкинули вночі або навіть учора і Лестер його ще не побачив. Урешті-решт, стирчав лише один куточок, може, він трішки висунувся вперед зі свого місця під сидінням, коли вона зранку їхала з дому до школи.

– Добрий день, міс Реткліфф! – почувся вигук.

Саллі смикнула конверт униз і сховала його в складках спідниці. Серце винувато застукало.

То був малий Біллі Марчант, що крокував через ігровий майданчик зі скейтбордом під рукою. Саллі помахала йому, після чого хутко залізла назад у машину. Обличчя пашіло. Вона розчервонілася. Дурниця – ні, божевілля, – проте вона поводилася так, наче Біллі спіймав її на чомусь, що їй не можна робити.

«Ну а хіба ж ні? Хіба ти не намагалася зазирнути в конверт, адресований не тобі?»

Тоді вона відчула перші поколювання ревності. Може, лист і є для неї, багато людей у Касл-Року знають, що протягом цих останніх кількох тижнів вона користується Лестеровою машиною так само, як і своєю. І навіть якщо лист і не для неї, для неї є Лестер Претт. Хіба вона щойно не думала, з твердим приємним удоволенням, притаманним виключно молодим і гарним християнкам, що він заради неї крізь вогняні обручі стрибатиме?

(Пупсику).

Цей конверт залишили точно не для неї, у цьому вона була переконана. У неї немає подруг, які б називали її Золотцем, Сонечком чи Пупсиком. Його залишили Лестерові. І…

Раптом їй сяйнуло рішення, і вона опустилася на небесно-блакитне ківшеподібне сидіння, полегшено зітхнувши. Лестер веде уроки фізкультури в старшій школі Касл-Рока. У нього, звісно, лише хлопці, але також його щодня бачать і багато дівчат – молодих, чуттєвих. А Лес – привабливий молодик.

«Якась дівчинка зі школи втюрилася в нього й підкинула записку в машину. Оце й усе. Вона навіть не насмілилася залишити лист на панелі приладів, де його одразу було б видно».

– Він не буде проти, якщо я відкрию, – вголос сказала Саллі й відірвала один край листа рівною стрічкою, яку відправила в попільничку, де ніколи ще не опинялося жодної цигарки. – Увечері гарно з цього посміємося.

Вона перевернула конверт, і в долоню випало роздруковане фото «Кодак». Саллі побачила, що на ньому, і серце на мить стрепенулося. Тоді хапнула ротом повітря. Яскрава червінь наповнила щоки, долоня припала до рота, який зморщився в маленьку перелякану літеру «о».

Саллі ніколи не була в «Захмеленому тигрі», тому не знала, що саме він слугує тлом, проте вона була не зовсім невинна. Вона надивилася вдосталь телевізора й побувала на достатній кількості фільмів, щоб розпізнати якийсь бар. На фотографії чоловік і жінка сиділи за столиком, здається, в кутку (зручному кутку, наполягав розум) великої кімнати. На столі стояли глечик пива й два «пілзнерівські» бокали. Навколо й позаду них сиділи інші люди за іншими столами. Позаду виднівся танцмайданчик.

Чоловік із жінкою цілувалися.

На ній був блискучий светр, що відкривав животик, і спідниця, здається, з білого льону. Дуже коротка спідниця. Чоловік фамільярно тримав одну руку в неї на талії. Інша перебувала насправді під її спідницею й піднімалася дедалі вище. Саллі бачила обриси трусиків.

«От лярва мала», – подумала Саллі з лютим переляком.

Чоловік сидів до фотографа спиною, Саллі бачила лише його підборіддя й вухо. Але було видно, що він дуже мускулистий і що його чорняве волосся підстрижене під строгий і короткий «бобрик». На ньому була блакитна майка – із тих, які вдягають для того, щоб похизуватися м’язами, – і блакитні спортивні штани з білою смужкою збоку.

Лестер.

Лестер, досліджує ландшафт під спідницею тієї лярви.

«Ні! – проголосив її розум із панічним запереченням. – Це неможливо! Лестер не ходить по барах! Він навіть не п’є! І він нізащо не поцілував би іншу жінку, бо любить мене! Я це знаю, бо…»

– Бо він так каже.

Власний голос, очамрілий і млявий, шокував її ж вуха. Саллі хотілося зіжмакати фотографію й викинути з автомобіля, але цього не можна робити – хтось може знайти її, і що ж