Читати книгу - "Необхідні речі"

Браян витягнув картку з конвертика, підійшов до ліжка й ліг, тримаючи її в руках. Він не розумів, чи взагалі може її відпустити. Це все, що він отримав від цього жахіття. Єдина річ. Вона йому більше не подобається, але вона належить йому. Якби він міг повернути Нетті Кобб і Вілму Джерзик до життя, спаливши картку, то одразу дістав би сірники (чи принаймні думав, що так вчинив би), але він не може повернути їх, і тому думка про те, щоб утратити картку й не отримати нічого натомість, ніяк не допомагала.

Тож він тримав її в руках, дивився на стелю й слухав приглушені звуки Елвіса, що саме починав «Дерев’яне серце». Не дивно, що Шон сказав, як погано він виглядає. Обличчя бліде, очі великі, темні й апатичні. Та і його серце здавалося дерев’яним, як на те пішло.

Раптом нова, справді страшна думка прорізала темряву в голові з лячно проворною яскравістю комети: його бачили!

Браян різко виструнчився на ліжку, з жахом дивлячись на себе в дзеркало на дверях шафи. Яскраво-зелений пеньюар! Яскраво-червона хустка на бігуді! Місіс Міслабурскі!

«Хлопче, що там діється?»

«Точно не знаю. Здається, містер і місіс Джерзики сваряться».

Браян підвівся з ліжка й підійшов до вікна, частково очікуючи, що в цю ж хвилину на під’їзну доріжку своїм поліцейським авто заїде шериф Пенґборн. Не заїхав, проте скоро він буде тут. Бо коли двоє жінок вбивають одна одну в кривавій сутичці, проводиться слідство. Місіс Міслабурскі допитають. І вона скаже, що бачила хлопця біля будинку Джерзиків. І тим хлопцем, скаже вона шерифові, був Браян Раск.

Унизу почав дзвонити телефон. Мама не підняла слухавку, хоча мала свій апарат у спальні. Вона й далі підспівувала під музику. Нарешті він почув, як відповідає Шон.

– Хто говорить?

Браян спокійно мислив: «Він витягне з мене все. Я не вмію брехати, ще й поліцейському. Я не зміг навіть збрехати місіс Лерý про те, хто розбив вазу в неї на столі, коли їй тоді довелося піти в учительську. Він усе витягне з мене, і я потраплю у в’язницю за вбивство».

Саме тоді Браян Раск уперше замислився про самогубство. Ці думки були не якісь моторошні, не романтичні. Навпаки, вони були спокійні, дуже раціональні. Батько в гаражі тримає дробовик, і зараз дробовик здається цілком логічним варіантом. Відповіддю на всі запитання.

– Бра-а-яне-е-е! Телефон!

– Я не хочу говорити зі Стеном! – крикнув він у відповідь. – Скажи йому, нехай подзвонить завтра!

– Це не Стен, – відповів Шон. – Якийсь інший дядько. Дорослий.

Браянове серце вхопила величезна крижана долоня й стиснула. Ось воно – телефонує шериф Пенґборн.

«Браян? Маю до тебе кілька запитань. Запитання дуже серйозні. Боюся, якщо ти негайно не підійдеш сюди, щоб відповісти на них, доведеться заїхати й тебе забрати. Доведеться приїхати на своїй поліцейській машині. Скоро твоє ім’я буде в газетах, Браяне, а фотографія – по телебаченні, і всі твої друзі це побачать. Побачать і мама з татом, і твій молодший братик. А коли показуватимуть фотографію, ведучий новин казатиме: “Це Браян Раск, співучасник у вбивстві Вілми Джерзик та Нетті Кобб”».

– Х-хт-хто це? – тихим пискливим голосом запитав він.

– Не знаю! – Шон відірвався від перегляду «Трансформерів», тому голос звучав роздратовано. – Здається, якийсь Кроуфікс. Щось таке.

Кроуфікс?

Браян стояв у дверному прорізі, у грудях гупало серце. На блідому обличчі палали дві великі клоунячі плями рожевого кольору. Не Кроуфікс.

Коуфекс.

Йому потелефонував Сенді Коуфекс. От тільки Браян чудово розумів, хто це насправді.

На свинцевих ногах він спустився сходами. Слухавка, здавалося, важить сотень п’ять фунтів.

– Привіт, Браяне, – м’яко привітався містер Ґонт.

– Д-до-добрий день, – відповів Браян тим же тихим писклявим голосом.

– Не хвилюйся, – сказав містер Ґонт. – Якби місіс Міслабурскі бачила, як ти кидаєш те каміння, вона б не запитувала, що там діється, так?

– Звідки ви знаєте? – Браян знову почувався так, ніби от-от виблює.

– Це не має значення. Важливо те, що ти все зробив правильно, Браяне. Усе саме так, як треба. Ти сказав, що в містера й місіс Джерзиків нібито сварка. Якщо поліція дістанеться до тебе, вони думатимуть, що ти чув, як якась людина кидала каміння. Думатимуть, що ти не побачив її, бо вона була за будинком.

Браян зазирнув через арку в кімнату з телевізором, щоб упевнитися, що Шон не підслуховує. Ні, він сидить схрестивши ноги перед телевізором і тримає пачку розігрітого в мікрохвильовці попкорну.

– Я не вмію брехати! – зашепотів він у телефон. – Мене завжди ловлять на брехні!

– Не цього разу, – заспокоїв його містер Ґонт. – Цього разу ти брехатимеш, як справжній чемпіон.

І найстрашніше те, що Браян подумав: містер Ґонт і це краще знає.

2

Поки її старший син розмірковував про самогубство, а тоді безнадійним тихим шепотом сперечався з містером Ґонтом, Кора Раск тихенько танцювала в халаті у себе в спальні.

От тільки це не була її спальня.

Коли вона вдягнула окуляри, які їй продав містер Ґонт, то опинилася в Ґрейсленді[105].

Вона танцювала в розкішних кімнатах, що пахли «пайн-солом»[106] і різною смажениною, кімнатах, де єдиними звуками були тихий гул кондиціонерів (у Ґрейсленді відчинялися лише декілька вікон, решта були закриті намертво, й усі затемнені), шелест її ніг на килимах із високим ворсом і нав’язливий прохальний голос Елвіса, що співав «Моє бажання здійснилося». Вона танцювала під величезним канделябром із французького кришталю в їдальні й проходила повз легендарних фазанів із вітражного скла. Вона проводила долонями по дорогих блакитних гардинах із оксамиту. Меблі були провінційного французького стилю. Стіни – криваво-червоні.

Оточення змінювалося ніби в повільному напливі, як у кіно, і Кора опинилася в підвальному лігві. На одній стіні висіли роги якоїсь тварини, а на іншій – колони записів у золотих рамках. З третьої стіни витріщалися порожні телеекрани. За довгою вигнутою барною стійкою ховалися полиці, заставлені пляшками «ґаторейду»: помаранчевого, лаймового, лимонного.

Клацнув автозмінювач її старого портативного грамофона з фотографією Короля на вініловій накривці. Опустилася ще одна 45-ка. Елвіс почав «Блакитні Гаваї», і Кора погулагулила[107] в джунглеву кімнату з похмурими богами Тікі[108], диваном із бильцями-ґарґульями, дзеркалом, мереживну раму якого всіювали пір’їни з вола живих фазанів.

Вона танцювала. В окулярах, які купила в «Необхідних речах», що маскували її очі, вона танцювала. Танцювала в Ґрейсленді, поки син подався нагору, знову приліг на ліжку, дивився на вузьке обличчя Сенді Коуфекса й роздумував про алібі й дробовики.

3

Середня школа Касл-Рока – гнітюча купа червоної цегли між поштою та бібліотекою, пережиток часів, коли місцеві старійшини вважали, що то не школа,