read-books.club » Дитячі книги » Місто біля моря 📚 - Українською

Читати книгу - "Місто біля моря"

139
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Місто біля моря" автора Володимир Павлович Бєляєв. Жанр книги: Дитячі книги / Пригодницькі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 106 107 108 ... 119
Перейти на сторінку:
це спалити треба?

І ось другу годину я перегортаю розмальовані сторінки «Ді вохе», «Сигнала» й інших фашистських журналів. Звідусіль з їх сторінок дивиться на мене нестямне обличчя Гітлера: він зустрічає Муссоліні, приймає іспанського посла, любується зруйнованою німецькими бомбами Варшавою. І всюди застиглі в оціпенінні гітлерівці, цвинтарна пустота майданів, полотнища прапорів із свастикою над зруйнованим містом…

Але що це?..

Я витягаю з самого споду корзини важку підшивку газети. Її назва, «Подолянин», повертає думки назад, уже до далекого дитинства. Так називалась російська газета, що виходила ще за царату в нашому губернському місті. Але чому вона українською мовою?

Дивлюсь дату: 1942 рік. Я перегортаю сторінки фашистського «Подолянина», і здається мені, що передо мною навиворіт крутять військову хроніку загарбників. Я бачу гітлерівців, які в’їжджають на безлюдні вулиці Києва, читаю галасливі заголовки про неминуче падіння Ленінграда і Москви та інші фашистські повідомлення. Їх читаєш тепер з усмішкою, як поганий сон.

І раптом у вічі впивається знайоме прізвище: «Григоренко». Поспішно читаю:

«12-го цього місяця, наказом окружного комісара барона «фон Райндль, у місті створено Український комітет у складі: Євген Вікул, Цер (перекладач), Юрій Ксежовок (голова комітету), Кость Григоренко. Комітет перевіряє податкові справи, допомагає німецьким властям збирати контингенти. Комітет є органом окружного комісара і діє за його вказівками».

Григоренко! Петлюрівський бойскаут, син лікаря, який служив німцям і Петлюрі, ось, виявляється, коли він знову виринув на поверхню!

— Я бачу, ви знайшли цікаву роботу? — говорить, заходячи до кімнати, Олена Лук’янівна.

— Я знайшов сліди давніх знайомих, Олено Лук’янівно, і жалкую про те, що в юності не зміг віддати декого з них у руки правосуддя.

— Сьогодні я теж зустрічала давніх знайомих, — не вникаючи в смисл моєї фрази, сказала Олена Лук’янівна. — Серед них є хлопець із Сибіру, Дима. Його поранили в бою під час звільнення нашого міста. Дуже важкий хворий. Другий рік не може сказати ні слова.

— А що з ним?

— Треба вирішити — чи оперувати його, чи не оперувати, — наче думаючи вголос, говорила Олена Лук’янівна, знімаючи халат, який був одягнений під шинеллю. — Сьогодні я послала виклик у Львів з просьбою надіслати консультанта. Там працює теж мій знайомий професор-невропатолог з Ленінграда…

— Для вас, Олено Лук’янівно, зараз це звучить дуже просто: «Послала виклик у Львів, професору!» — сказав я. — Але коли б ви знали, як багато значить ця фраза для мене, уродженця цього міста! В ньому захований величезний смисл змін, які сталися на Україні. Двадцять років тому Львів був дуже далекий від нас, як Париж, Лондон або Мадрід, хоч вашому професору із Львова летіти сюди не більше двох годин.

— Не більше, — згодилась Олена Лук’янівна.

Настав другий ранок у рідному місті. Розплющую очі. О радість! Синіє небо у вікні, і покроплені останніми краплями нічного дощу каштани здіймають назустріч сонячному промінню своє темно-зелене листя.

Швиденько одягаюсь і біжу в місто.

Буйна парость пробивається всюди з кам’яних стін: жовта кульбаба, медунка, дикий виноград. Кози блаженствують в оцій рясноті зелені, подзвонюючи дзвіночками, зробленими з консервних банок. Все це з дитинства знайоме, бачене!

Незрозуміло тільки, чому бруківка, яка спускається до Нового мосту, поросла подорожником. Невже по цьому бруку ніхто не їздить? А тут була головна проїжджа магістраль з нової частини міста через центр до Дністра!

Сумна картина відкрилась передо мною, тільки-но підійшов я до обриву. Від красуня Нового моста залишилися тільки високі кам’яні бики над проваллям, на дні якого поблискує Смотрич. Через них перекинута вузенька кладочка, дошки якої риплять і гнуться під ногами.

Ніхто не йшов зараз мені назустріч із Старого міста, що виросло на високій скелі, яку огинає Смотрич. Майже всі будинки там зруйновані.

З уламків стін я насилу догадуюсь, в якій я частині міста зараз. Це, здається, Поштовка? Ось руїни будинку, де збиралася таємна група декабриста Раєвського. А ось тут народилася велика артистка Марія Савіна.

А он там, далі, стояв зниклий зараз ресторан «Венеція», в якому справляв шумливі поминки по померлій бабусі Монус Гузарчик…

Де він зараз, наш «безпартійний прошарок», складальник двигунів, шумливий Моня? Останнього листа від нього я одержав у 1940 році в Ленінграді. Гузарчик писав мені, що працює старшим майстром на Харківському паровозобудівному заводі, і навіть книжечку мені надіслав про свій метод переходу на поточний спосіб виробництва…

Наче ураганом повалена і величезна семиповерхова вежа Стефана Баторія з ворітьми, які називались Вітряною брамою. Колись вежу цю збудували тут з наказу короля-угорця, чужинця на польському престолі, який намагався завоювати українські землі Поділля. А зовсім недавно, в 1943 році (це розповіла мені Олена Лук’янівна), біля Вітряної брами гітлерівці розстріляли більше як сім тисяч видатних людей Угорщини, які не хотіли допомагати фашистським окупантам. Гестапо боялось знищити їх у Будапешті і погнало на смерть в українське місто.

Недалеко я побачив руїни будинку, в нижньому поверсі якого, за широкими бемськими вітринами, містилась кондитерська.

Пам’ятаю, в цю спокусливу кондитерську запросив я Галю Кушнір. Сидимо ми з Галею, поважно розмовляємо, попиваємо за мармуровим столиком кофе, наче дорослі, а батько, повертаючися з друкарні, глянув у вікно і побачив нас. Ото розмов після того було!..

Де зараз Галя Кушнір, з якою розлучила нас війна? Весною 1941 року я одержав від неї останнього листа з Одеси. Писала, що Спішно захистила дисертацію, дістала звання кандидата історичних наук, вивчає й далі питання про Чорноморські протоки в світлі міжнародних відносин. Чи пощастило їй виїхати з Одеси? І чи зустріну я її коли-небудь іще, першу мою любов, єдину дівчину нашого фабзавучу, яка стала потім істориком?

Як і за старих часів, біля кам’яних поручнів при в’їзді на фортечний міст жінки продавали квіти: рожеві, білі і жовті півонії, букети польових волошок, червоних маків з чорними мохнатими серцевинками, кремові, бузкові й оранжеві іриси-«півники» і останні вже в цю пору тюльпани з червоними, рожевими і блідо-жовтими чашечками…

Квіти купував широкоплечий підполковник, який стояв до мене спиною. Він забрав у жінок букети на оберемок і відніс їх на сидіння відкритого всюдихода. З кількості банок для бензину я догадався, що підполковник з своїм водієм їде здалека і такий самий залітний гість у цьому місті, як і я.

«Але навіщо йому квітів стільки?» — подумав я, та вид Старої фортеці привернув мою увагу, і я зразу ж забув про цих проїжджих військових.

Фортеця височіла над скелями, як у роки мого дитинства, і, як і сотні років тому, замикала собою в’їзд у місто з півдня,

1 ... 106 107 108 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто біля моря», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Місто біля моря"