Читати книгу - "Місто біля моря"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Спочатку Толя трохи збивався, спинявся, підшукуючи потрібні вирази, але згодом розійшовся, і голос його звучав чимдалі упевненіше. Говорив він про нерозривну дружбу, яка зв’язує червоне козацтво і комсомол України, нагадував про те, скільки молодих хлопців на заклик партії добровільно сіли на коней, щоб поповнити лави червонокозацьких дивізій, нагадував про революційний обов’язок і про високу романтику резолюції. Він говорив про те, що ми привезли сюди, на кордон з капіталістичним світом, не тільки скромні подарунки захисникам нашої країни, але й рішучість у хвилину небезпеки перетворитися з людей мирної праці в надійне поповнення червоної кінноти. Передав наказ маріупольської комсомолії тримати шаблі напоготові, щоб у першу-ліпшу хвилину провчити наших ворогів так, як шість років тому учили їх кіннотники Котовського.
Відпочивати ми категорично відмовились і вирішили до восьмої, на коли було призначено загальнополковий вечір самодіяльності, поблукати по місту… Наталка подалась у місто перша, не чекаючи на нас, щоб попасти в музей ще до його закриття.
Ми теж вирушили в Старе місто.
На правах старожила і знавця цих місць я викладав хлопцям історію міста.
… Уже кінчався Новий міст, як ми помітили Наталку Зуброву, що швидко йшла нам назустріч. Коли ми зійшлись, Наталка, важко дихаючи, сказала:
— Встигла-таки в музей! Вже закривали, але завідувач пустив. Милий такий дідусь. А дивіться, який подарунок він мені зробив, узнавши, що я племінниця дядька Никодима! — І вона розгорнула папку і вийняла з неї якесь пожовкле посвідчення. — Читай, Толю! — сказала вона, передаючи папірець Головацькому.
Головацький узяв з тоненьких пальців Зубрової пожовклий папірець і втупився в нього очима.
— Вголос читай, Толю, — попросила Наталка. — Всім буде цікаво.
Піднісши папірець до очей, глухим голосом Головацький прочитав:
— «Акт Першого громадянського шлюбу, що відбувся в Міській Управі за розпорядженням Радянської влади 25 січня 1918 року на загальних зборах Ради робітничих та селянських депутатів о восьмій годині вечора. Ми, що нижче підписалися, громадянин 25-го Новобіжицького полку Никодим Олександрович Зубров і громадянка села Мукша Китайгородська, Марія-Агнеса Войцехівна Савицька, дали свою урочисту клятву Раді Народних Комісарів, що ми вступаємо в цей громадянський шлюб не ради вигоди, не ради брудних егоїстичних намірів, а ради задоволення поривань високих душевних почуттів та ідеалів святої любові. Ми клянемося, що, вступаючи на нову дорогу соціалізму, свято і суворо будемо виконувати свої товариські відносини, і якщо життя вимагатиме віддати молодість в жертву Революції, то без усякого вагання покладемо на олтар свободи всю нашу юність, причому, якщо життя стане для нас тягарем, якщо в своїх поглядах на речі ми не зійдемося або якщо політичні переконання будуть заважати нашому родинному щастю, ми повинні будемо розлучитися, лишаючись друзями і добрими знайомими, в чому й розписуємося.
Никодим Олександрович Зубров.
Марія-Агнеса Войцехівна Савицька».
— Його жінка полячка була, — мовила Наталка. — Тому і два імені. Комсомолка. І її махновці шаблями зарубали…
Мовчки стояли ми над кам’яними перилами урвища. Внизу ляскотіли праниками прачки, перучи білизну на березі Смотричу. Музикою перших, романтичних місяців революції звучало кожне слово пожовклого папірця, прочитаного Толею.
— Так, документ дуже цікавий! — задумливо погодився Головацький, обережно ховаючи його в папку і повертаючи Наталці. — Бережи його, Наталочко, більше за будь-які дорогоцінності на світі. Будеш і ти старушенцією колись. Внуки твої стануть комсомолятами, а комсомол наш Ленінський буде справляти який-небудь свій славний ювілей. Ну, п’ятдесятиліття своє, наприклад. І от вийдеш ти тоді на трибуну, сивенька, старенька, і розповіси їм усе, що запам’ятала про свого дядька, вірного солдата революції, котрий уже на третьому місяці після Жовтня записав у свої особисті взаємини священне слово соціалізм. Розповіси все про нього, а потім ще й зачитаєш оцей документ, у якому вже тоді зникали назавжди кордони між людьми різних націй, якщо вони були, бійцями одної мети. Подумай, як цікаво буде почути все це новим комсомолятам, котрі не знали особисто, що таке революція і громадянська війна!..
— Я зроблю це, Толю, якщо тільки доживу до того часу, — сказала серйозно Наталя і пішла з нами назад до старого центру прикордонного міста, бережно несучи під пахвою таку дорогу для неї папку…
ЕПІЛОГ
Через двадцять років
Двадцять років минуло з того сонячного ранку, коли пароплав «Фелікс Дзержинський» сповнив тремтячим гудком устя річки Кальміус, входячи по каналу в порт Маріуполя.
Заметушились матроси біля брашпиля, готуючись опустити якір, вийшли з своїх кают пасажири, а ми, зібравшись на верхній палубі, голосно заспівали:
Повалено ніч. Піднімається сонце…
Славна пісня! Запам’яталася вона мені назавжди!
От і зараз, через двадцять років, сиджу я в невеличкій кімнаті, перегортаю старі газети, слухаю, як періщить у шибки дощ, а у вухах дзвенить знайомий мотив цієї пісні.
У вікно видно намоклі каштани. Вони настовбурчились і опустили вниз велике лапчате листя. Рясний дощ збив з них останній цвіт, оголив маленькі колючі шишечки.
Я приїхав сюди вночі з Ленінграда. Вкладаючись спати, я мріяв зранку побігти в місто і відвідати Стару фортецю.
Хазяйка квартири, Олена Лук’янівна, — лікар-невропатолог. Вона втратила в Ленінграді в першу ж блокадну зиму всіх своїх рідних і після демобілізації приїхала на роботу в мій рідний край. У вагоні ми розговорились. Уже одне те, що нам довелось приблизно в один час прожити більше десяти років у Ленінграді, зразу ж зблизило мене з цією задумливою, передчасно посивілою жінкою в зеленуватій гімнастерці з слідами від недавніх погонів на плечах. Адже так, як і її рідні, загинув у мене на руках, від голоду, в грудні 1941 року мій батько, який після тимчасового відходу наших військ із Черкас приїхав у Ленінград і працював на Печатному дворі.
— Боюсь, що житла ви не дістанете, — сказала Олена Лук’янівна, коли поїзд підходив до міста. — В Старому місті самі руїни… Якщо хочете, можете зупинитись у мене.
Нікого з родичів у місті в мене уже не було, і я охоче скористався з запрошення попутниці.
А вночі пішов дощ. Ллє він і зараз безперестану, хоч уже четверта година дня і давно б уже час вибратися в місто, якого я не бачив більше як двадцять років.
Коли Олена Лук’янівна збиралась у лікарню, я спитав, чи нема в неї чого-небудь почитати.
— Все медичне, — сказала Олена Лук’янівна. — Моя бібліотека ще не прибула… Але на горищі складені якісь книжки і журнали. Ще з часів окупації. Подивіться, що там таке, — може, все
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто біля моря», після закриття браузера.