Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

І так було жаль себе, нещасного, нікому, навіть рідній жінці, не потрібного, самотнього!.. Така безвихідь, що терпіти її далі було несила. І Володимир якось пішов до отця Агафона в храм Николи на Горі – за порадою, як йому далі жити-бути?

Отець Агафон такий був древній та ветхий, що здавався вже не від світу цього. Сидів, склавши жовті сухі руки з синіми жилками на ціпок, поклавши на них гостре підборіддячко і слухав його не блимаючи…

Очі в отця добрі, ясним світлом зорили з-під кущуватих брів і наче проникали в саму душу Холодного.

І сам він був білий, як маківка на плесі…

– Бачу, тягар у тебе на душі і в мислях неспокій. Здається мені, з дружиною в тебе, сину мій, не все гаразд. От і терзаєшся… Мислі усякі негарні лізуть у голову твою, в душу твою і в серце зміями заповзають – жени їх пріч, чоловіче добрий! З Богом треба жити, а не з нечистю, що посилає розпуку на нас…

– Дружина моя кохана більше не любить мене, отче, – як застогнав Володимир.

– А ти поверни любов її. Маєш це зробити, маєш.

– Що вмерло, отче, того не оживити. Розлучитися я хочу з нею.

– Сину мій! Церква схвалює розлучення лише в одному випадку – якщо хто з подружжя викритий буде на перелюбстві. У вас сіє було?

– Ні, ні, отче. Перелюбства у нас, слава Богу, не було і немає.

– А немає перелюбства – то й причин для розлучення немає. Мусите жити. У злагоді і любові одне до одного.[11]

– Але дружина мене кинула. Тільки й того, що живемо під одним дахом. А любить вона не мене, а кіно. Синема у неї на мислі, «Великий німий» її полонив. На мене вже й уваги не звертає. Самотній я, покинутий. Тож і надумав з жоною розлучитися – з цим і до церкви прийшов. Чужими ми з нею стали, отче. Їй кіно дорожче за мене. Ним вона живе. Актриса вона в театрі тіней…

– Ви в церкві вінчані?

– Вінчані, отче, вінчані. Тричі навколо аналоя нас обводили.

– Вас навколо аналоя обводили, надівали вам вінці та вінчальні обручки, з’єднували ваші душі й тіла ім’ям Бога. А те, що Бог з’єднав, людині не дано роз’єднувати.

– Так вона ж кіно більше любить, ніж мене.

– Хто кого більше любить… Не спіши, сину мій, не спіши. А може, любов до кіно в неї від Бога? – пильно-зірко в очі дивився Володимиру, наче в душу йому зазирав. – Ти думав про це, сину мій? Кожна любов у світі людей – від Нього, від Господа. Господь і послав їй любов до кіно, і стала вона артисткою. Все у волі Божій. Маєш цьому радуватись, а не печалитись. Бо всяка любов у світі від Нього, Отця Нашого. А що ним, Отцем Нашим, освячене, те нам не дано розривати… Відцураєшся од Божої любові, знехтуєш нею вільно чи невільно – в дияволові сіті попадеш. То він тебе до розлучення підштовхує, усяке тобі негарне та непотрібне нашіптує. Жени його геть, диявола! З Богом твоя дорога. І сімейна теж. Нема перелюбства – нема й розлучення. Як кажуть: бачили очі, що купували, тепер їжте!.. А усілякі сумніви – од лукавого. Від того, що нетвердий ти у вірі. Живи з дружиною і радуйся її успіхам. І сам во славу Господа трудись. Воздасться тобі. А успіхи твоєї жони – то успіхи від Господа дані. І тобі від Господа дано – випробування. А Господь випробування посилає такі, що людина їх може витримати. Витримаєш і ти – ходи здоровий, сину мій! І затям: заздрість – це гріх!

На якийсь час він ніби змирився і слова отця Агафона сприйняв за правоту. Може, й справді кінематограф посланий їй Господом, і з цим треба змиритися і сприймати як даність, що йому непідвладна. У день того свого просвітлення й умиротворення навіть у пориві ніжності, що раптом проснулась у ньому, сходив на телеграф і відіслав телеграму дружині:

«Одеса Вірі Холодній (вона така знаменита, що її знайдуть в тій Одесі й без конкретної адреси) люблю чекаю твій Володька який Холодний а насправді сповнений теплої любові і відчуття що ти є у світі, бо ти навіки моя».

Телеграфіст, який приймав телеграму, аж розчулився.

– Якби всі, – вигукнув, – так любили своїх дружин, як ви, у нас було б зовсім інше життя!

Він виявився напрочуд балакучим.

– Сьогодні ж ваша дружина, а наша незрівнянна Віра Холодна (і цей захоплений його дружиною!) отримає слова вашої любові, пане Холодний!

І протягнув мрійливо:

– Що то значить телеграф! Та ще сьогодні. Раз! – і ваші слова з Москви випурхнули, і вже в Одесі… Раніше, пане Холодний, телеграф був такий, що його й телеграфом не можна було назвати – у тому розумінні, у якому він нині існує. Який раніше був телеграфний зв’язок? У давнину він був неелектричним: повідомлення передавали звуковими сигналами. Наприклад, дзвонами, барабанами. Або оптичним способом – вогнища, смолоскипи… Уявляєте, як би ми барабанили чи які вогнища розпалювали, аби передати з Москви до Одеси ваші слова любові до нашої незрівнянної Віри Холодної!

Володимир Григорович не дослухавши вийшов, а телеграфіст, захопившись своїм красномовством, все бубонів і бубонів, невідомо до кого – як «незрівнянна Віра Холодна буде захоплена телеграмою свого чоловіка…»

Повертаючись додому, Володимир Григорович вже й пожалкував, що поквапився і зопалу надіслав телеграму дружині, яка вибрала не його, а кінематограф. І все повернулося в його душі на круги своя…

«Вона там… в Одесі… купається в славі, за нею в’ються рої молодих жевжиків, всі співають їй осанну, вона зриває квіти задоволення, а я тут… У Москві, самотній і нікому не потрібний… Всього лише «чоловік Віри Холодної». Дожився! Чи й варто було для цього на світ білий народжуватися – щоби стати всього лише чоловіком, бодай і «самої Віри Холодної»!

Зранку й до вечора сидітиме в кімнаті часом розкуйовджений, неголений. Скнітиме. Нудьга й безділля його немилосердно їстимуть. Не знатиме, до чого докласти рук. Матиме таке відчуття, що десь на велелюддях загубив себе і ніяк не може знайти. Самого себе. І до чогось корисного себе приткнути. Дружина в тій Одесі вже зранку, напевне ж, захоплена і збуджена, переповнена планами й задумками, мчить у кіноательє, що його він уже почав тихо ненавидіти… Тішиться