Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

Володимир Холодний був особистістю неординарною (чим він і «взяв» свого часу Віру), і, безперечно, внутрішньо багатим. Ерудований, начитаний, людина у всьому передових поглядів, ініціативний, відважний, він справляв гарне враження. І в першу чергу на Віру, яка тоді ще носила дівоче прізвище Левченко.

Блискуче закінчивши університет і здобувши фах юриста, Володимир Григорович перші роки після одруження (а те, що він побрався з такою дівчиною, як Віра Левченко, вважав найбільшим на той час своїм досягненням!) жив, як прийнято казати, цікавим, змістовним і цілеспрямованим життям. Вірив, що в нього все ще попереду – в тім числі й великі діла, які він неодмінно звершить і ними збагатить людство. І прославить себе на віки вічні. Принаймні залишить свій слід на Землі.

Але все різко змінилося (та й сам він змінився не в кращий бік) після фронтів Першої світової, у якій він – будучи тоді ще ура-патріотом, – добровільно взяв участь. На своє лихо.

Автоспортом він уже не міг займатися (та й поранення перешкодило б йому в цьому), журнал покинув і навіть втратив до нього інтерес, а навзамін нічого нового не набув.

На фронті, в окопах, на передовій він такого надивився і тим так перейнявся, що повернувся до Москви у 1915 році після тяжкого поранення вже зовсім іншим – вичавленим і наче підрубаним під корінь. Живим, але вже вбитим.

Вже вбитим, але ще чомусь живим.

Втратив смак до життя. І це було найбільшою його втратою. Як і ту енергію, що аж фонтанувала з нього до війни.

Після повернення з фронту він наче загубився. Спершу намагався знайти себе і щось гарячковито затівав – то те, то те, але швидко йому все набридло, він втратив інтерес до подальшого свого існування у світі цьому, і руки його опустилися. І він більше не знав, до чого їх докласти – та й взагалі, для чого чимось займатися? Так йому все збайдужіло.

А тут такий шалений успіх, яким користувалася його дружина. А він був ніхто. Відчув себе якимось гвинтиком, шестірнею при ній, додатком до неї, дружини своєї, яка й справді стала поп-ідолом для тих… Любителів кінематографа, суперзіркою – подумати тільки! – Росії. Ще вчора була ніким, матір’ю його дітей і дружиною його, Володимира Холодного, а сьогодні – кумир! Ідол! Кінодива, яку всі бажануть хоч побачити в реальному житті.

Примадонна театру тіней!

Занепавши після фронтових злигоднів духом (ще й утративши, здається, почуття офіційного патріотизму, бо вже більше не мріяв, як до війни, про переможний похід на якісь там Дарданелли), розгубивши, що здобув до війни, він став – як сам усвідомив, – НІКИМ.

Всього лише маленьке НІХТО.

А точніше, здобув статус «чоловіка Віри Холодної».

Оце і все. А бути всього лише «чоловіком Віри Холодної», бодай і тієї жінки, яка носила його прізвище, він не хотів. Душа обурювалась і кричала: не хочу, не хочу, НЕ ХОЧУ!!!

Це тяжко ранило його самолюбство, яке, на лихо, виявилося у нього таким великим! Він хотів чогось більшого, а став усього лише… Усього лише «чоловіком Віри Холодної». Так його незмінно представляли на різних артистично-поетичних зібраннях. Спершу це його наче тішило – що він, єдиний у світі білому, чоловік «самої Віри Холодної», поп-ідола і суперзірки, а тоді він раптом почав ображатися. Замкнувся в собі, перехотівши відвідувати ті артистично-поетичні зібрання в якості «чоловіка самої Віри Холодної». На них дружина вже ходила сама, а він нидів удома, в чотирьох стінах, не знаючи, для чого течуть дні життя його і куди течуть, і як далі взагалі жити. І для чого? Жити всього лише «чоловіком Віри Холодної» він не хотів, а іншого – не було. І він, перебуваючи в статусі всього лише «чоловіка самої Віри Холодної» тихо страждав зі своїм ураженим самолюбством. А страждаючи, так занепав духом, що перестав з’являтися на людях, особливо там, де була дружина, тож між ними відтоді наче пробігла кішка…

Особливо не терпів, коли дружина – мало того, що ніколи вдома не бувала через оті кляті зйомки, так ще й час од часу виїздила на натурні зйомки з молодими акторами, до яких він уже, навіть не маючи підстав, почав ревнувати свою Вірусю…

А після того, як поставив їй ультиматум: або він (а вона всього лише зразкова дружина, мати дітей і господиня дому свого), або кінематограф, і вона вибрала не його, а кінематограф клятий, він і геть занепав духом. І навіть почав було думати про розлучення. Принаймні така думка його не полишала у ті роки. Вочевидь, він уже ревнував її до успіху. Чи, не доведи Господи, вже заздрив дружині, що вона так блискуче знайшла себе, а він тим часом себе загубив…

Коли ж дружина почала збиратися на чергові свої «натурні зйомки», цього разу до Одеси, і запросила його приєднатися до неї («Володю, це ж південь, курорт! Там благодатне море, ти швидко засмагнеш, залікуєш рани. А я буду рада, що ти поруч…»), він, не дослухавши її, навідріз відмовився супроводжувати її до Одеси і там вкотре вислуховувати, що він – «чоловік самої Віри Холодної».

Ні, з нього досить!

І вдруге повторив свій ультиматум:

– Або я, або той… кінематограф!

Дружина зітхнула, нічого не сказала і… І поїхала – от уперта! – до Одеси. Без нього. А він залишився сам у Москві, в спорожнілій квартирі – такій тихій, що аж у вухах дзвеніло від тієї тиші!

Перші дні, як вона поїхала, він не знаходив собі місця, а в його єство наче хто постійно забивав цвяхи: вона вибрала не його, а кінематограф! У нього вже немає дружини! Її у нього відібрав той кінематограф, то який смисл йому далі жити з дружиною, яка ніби його – в церкві вінчані! – а насправді належить кінематографу?! (Про те, що насправді він ще й ревнував її до її ж успіху, він не думав.)

Для чого далі жити – не знав. Та й чи варто, коли в самотині. А світ для самотнього, неприкаяного і нікому не потрібного, з алтин завбільшки.

Жаль було себе, неймовірно жаль. Неприкаяного, кинутого коханою дружиною, яка віддала перевагу кіно…

А, може, підступна думка: а раптом когось там у кіно, в