Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

— Вони діють групами — організованими, скоординованими. У кожної є командир, який тримає дисципліну, і кодова система, яку ми перехоплювали, але не розшифрували. Їхні накази — загадка, але одне ясно: вони знають наші кроки. У них є шпигуни або інформатори серед нас.

Вона зробила ще одну паузу, її голос став напруженим, пронизаним особистим болем:

— Останні напади на ваші території — це їхня справжня мета. Ми для них — помилка, яку треба виправити. Большевик згорів, як і десятки баз перед ним. Вони зачищають Пустку, спалюючи кожен притулок, кожен клаптик життя. Їхній натиск росте, і вони не відступлять, поки не знищать усе.

Зал мовчав, але шепоти почали наростати. Аліна глянула на своїх Рейдерів, ніби шукаючи в них опору, і завершила:

— Вони бачать себе останньою перешкодою перед новим порядком. Але їхній порядок — це смерть усього, що ми збудували після катастрофи. Якщо ми не об’єднаємось, якщо не почнемо діяти разом, Янтар нас розчавить.

Тиша вибухнула голосами. Великий чоловік у формі ступив уперед, його обличчя почервоніло від гніву:

— І ми маємо довіряти Рейдерам? — гаркнув він. — Ви завжди були поза законом, нападали на нас! А тепер хочете йти поруч?

— Це безумство! — підхопив молодший чоловік у потертій куртці, його голос тремтів від нервів. — Рейдери гірші за бандитів Пустки. Їм не місце серед нас, навіть якщо вони щось знають про цей Янтар!

Схвальні вигуки прокотились залою, але літній чоловік із татуюваннями на руках різко встав, його голос прорізав шум:

— Досить розбратів! Якщо вона знає щось, що врятує нас, ми мусимо слухати. Це не про довіру, а про виживання!

— Легко тобі казати! — крикнули з глибини зали. — Твої люди не гинули від їхніх рук! Рейдери не заслуговують бути тут!

Максим відчув, як гнів кипить — не на окремих людей, а на дурість, що знову розривала їх. Він ступив уперед, його постава була твердою, очі горіли.

— Та що ви за люди такі! — його голос прорізав зал, різкий, але не крикливий, змушуючи всіх замовкнути. — Самі ж із Рейдерів зробили ворогів, гнали їх, полювали і пожинали плоди. А потім звинувачуємо їх, ніби ми святі! Але зараз є більша біда — Янтар. І коли кожен із нас може допомогти іншому, у чому проблема?

Він обвів зал поглядом, його слова падали, як удари:

— Самі зруйнували цей світ, самі його добивали, а тепер дивуємось, чому все так? Спочатку ріжемо один одного, потім шукаємо винних — "не я, а сусід". А коли є шанс щось виправити, гудимо, чи то підвох, чи то чиясь провина. Досить! Є тут і зараз — проблема, яку треба вирішувати. І без них, — він кивнув на Аліну, — ми сліпі й мертві.

Кіра здригнулась, її очі блиснули — слова про полювання різонули її, нагадавши власний біль. Герман стиснув кулак, його погляд потемнів — правда була гіркою, але він не відвів очей. Аліна підняла підборіддя, її обличчя осяяла тиха вдячність.

Зал притих, шепоти стихли. Максим стояв, його плечі розправились — він не шукав цієї ролі, але вона знайшла його. Його голос став тихішим, але непохитним:

— Слухайте її. Вона знає, що говорить. І якщо ми не почнемо діяти, Янтар зробить це за нас.

Шум у залі наростав, голоси переплітались у хаотичному гудінні. Кожен намагався перекричати іншого, суперечки ставали різкішими, образи — гострішими. Давня ненависть і недовіра виривались назовні, як гній із рани, загрожуючи рознести крихкий шанс на союз. Здавалося, ще мить — і слова переростуть у кулаки.

Максим, Аліна, Герман і Кіра стояли осторонь, мовчки спостерігаючи за цим хаосом. Максим кинув погляд на Аліну — її очі метали блискавки, але вона стримувала гнів, стиснувши губи. Герман насупився, його холодна розсудливість тримала його на межі вибуху — пальці стислись, але він не рухався. Кіра мовчала, її погляд був зосередженим — вона вслухалась у крики, ніби вираховуючи, хто проти них і чому.

Максим не поспішав. Він знав: один необережний крок — і все розвалиться. Аліні треба було вистояти перед цими людьми, довести, що Рейдери — не просто тіні з минулого. Але він також розумів: старі рани не загояться від кількох слів. Шум ставав нестерпним, зал гудів, як рій перед боєм. Герман глянув на нього, його очі запитували: "Час?" Максим ледь похитав головою — хай випустять пару. Нехай самі побачать, як їхні крики тонуть перед загрозою Янтаря.

Раптом старий старійшина ради — чоловік, якого поважали навіть найзатятіші бунтарі, — встав і гучно вдарив палицею об підлогу. Удар прогримів, як постріл.

— Досить! — його голос розітнув шум, твердий і непохитний. — Ми тут не для того, щоб гризти один одному горлянки! Якщо Янтар — це смерть, про яку каже Рейдер, то вибору немає. Або ми разом, або Пустка нас проковтне.

Зал стих, ніби слова Максима, що гуділи перед цим, нарешті врізались у їхні голови, а удар старійшини закріпив тишу. Усі погляди звернулись до нього. Він обвів зал очима — у його погляді змішались авторитет і втома:

— Ми вислухаємо все, що знає Аліна. Потім вирішимо. Але зараз — думайте, що нас тримає живими, а не що роздирає.

Тиша стала важкою, але спокійнішою. Максим відчув, як його слова — "досить!" і "сами зруйнували" — осіли в залі, ніби камені в пилу. Він кивнув Аліні — коротко, майже непомітно, — знак, що вона може продовжувати. Але він знав: це лише передишка, попереду — справжня битва за довіру.