Читати книгу - "Прекрасна чаклунка"

— А чого це ви задля мене лізете в таку небезпеку?

Мартін відповів без вагання, не затинаючись, ніби відповідь була в нього готова:

— Ви мені пробували допомогти, коли мені було найгірше. Ви не тільки говорили про порядність, а й поводились порядно.

І пішов.

Що ж — чи те, що розповів Мартін, було брехнею поспіль, чи тільки почасти, чи до будинку, де нібито жив чоловік у залізній масці, вів підземний хід, чи не вів і чи справді Мартін так високо ставив моральні цінності, Що не міг не віддячити Петрові за кілька марних слів на його захист, а чи просто хотів заманити Петра в пастку, щоб вислужитися перед своїм новим паном, Вальдштейном, — хай там уже як, а Петр прийняв його пропозицію, ніби й не сумніваючись у його чесності, бо та пропозиція, хоч, може, й зрадлива, давала якусь нагоду до бою, дарма що той бій, найімовірніше, був наперед програний. Краще зустріти віч-на-віч зраду й піти на відчайдушний ризик, ніж чекати склавши руки й не знати, що робити.

Отож перед сьомою годиною, лишивши коня в заїзді, Петр перестрибнув через мур стратенецького кладовища, посеред якого чорніли руїни церковці, і пішов сторожко далі в темряві та густій заметілі. Вальдштейнові посіпаки могли чатувати вже тут, проте Петр сподівався, що Мартін, коли має на думці зрадити Петра, намагатиметься заслужити панову похвалу й нагороду сам, без чиєїсь допомоги, й спробує підставити Петрові підніжку, коли вони будуть наодинці.

І справді, навколо не видно було живої душі. В темряві свистів вітер, шарпаючи над засніженими могилками голе галуззя дерев, кощавих, сухих, мов ті шибениці, що засівали цю ниву страхітним насінням, і похмурих, мов рештки церкви, які ще довго мали височіти над цвинтарем нещасних грішників, поки самі розсиплються від старості, Це був прообраз світу, що дійшов до свого сумного кінця, темрява й більш нічого — чорнота й білясті площини снігу.

Тільки ззаду будинку, де нібито колись жив божевільний лікар, одержимий дивною манією розтинати трупи злочинців, в одному віконці першого поверху світилось. Крізь завірюху, що сліпила очі, Петр розгледів чиюсь голову, схилену над столом. Можливо, то був — якщо тільки Мартін не вигадував — той самий чоловік у залізній масці. Охоплений цікавістю, Петр підійшов до вікна, щоб роздивитись того таємного Вальдштейнового найманця ближче. Поки він скрадався, ступаючи обережно, щоб сніг не рипів під ногами, його чутливий слух уловив щось украй дивне й зовсім несподіване. Бо самотній чоловік, обличчя якого справді було наполовину закрите залізною маскою, читав уголос, старанно й чітко вимовляючи кожен склад, але з різким німецьким акцентом, такі чеські фрази:

— Ми пишемо пером або олівцем. Мама має мало масла. Коваль квапиться. Карле, поквапся теж. Нам привезли пісок.

Залізна маска, що закривала верхню половину його обличчя, мала форму і страшну, й кумедну водночас.: гачкуватий мефістофелівський ніс був оздоблений комічною бородавкою з міді. Над отворами для очей, ніби дві гадючки, здіймались гострі кінці мистецьки викуваних брів. По боках — залізні смужки на завісках, з прорізами для вух, з’єднані на потилиці замком у подобі ящірки.?Під носом чоловік у масці мав шпичасті вусики, на підборідді — вальдштейнівську борідку. І ось це страховидло, самотній привид із селища мерців, напівопудало й напівблазень, гнувся над букварем і зубрив ідіотські фрази, що на них діти вчаться читати й писати, і зовсім по-дитячому хитав тулубом, скандуючи:

— Мама мішає кашу. Франто, принеси з криниці холодної й свіжої води. Лицар спить під пуховиком.

Це було щось справді дивне, але не страшне, як слушно сказав Мартін. А що недалеко на вежі саме почало бити сьому годину, то Петр пошукав очима дверцят, які, за Мартіновими словами, мали вести до Вальдштейнового підземного ходу.

Мартін казав правду. Там були дверцята, наче до козячого хлівця, і у вічко пробивалося жовтаве світло. Петр узявся за клямку; двері були не замкнені. Перше ніж увійти, він видобув шпагу, насадив на неї свій капелюх із півнячими перами й помаленьку вніс у двері поперед себе, чекаючи, що обдурений Мартін ударить по капелюсі києм. Але нічого такого не сталось. Мартін з ліхтарем у руці, замість обуритись такою підозрою, схвально усміхнувся.

— Я не дивуюсь вашій обережності, пане Кукань. Ви ж не можете заглянути мені в серце й переконатися в щирості моїх намірів, не знаєте, чесна я людина чи негідник. Будь ласка, обшукайте мене й пересвідчіться, що я неозброєний.

У ту хвилину вітер грюкнув дверцятами й зачинив їх. Грюкіт залунав на весь будинок, його почув і чоловік у залізній масці, схилений над букварем. Він підвів голову, хвильку подумав, тоді згорнув буквар, підвівся й узяв ключ, що висів на гвіздку, забитому в сволок.

— Вибачте мою підозріливість, — відповів Петр на Мартінові слова, сповнені спокійної гідності.

— І все ж я наполягаю, щоб ви мене обшукали, — сказав Мартін. — У тому ділі, на яке ми йдемо, важимо головою і ви, і я, а тому не можна, щоб між нами була хоч тінь недовіри.

— Роблю це тільки тому, що ви самі цього бажаєте, — відказав Петр і недбало обмацав Мартінові кишені. Він не мав сумніву в тому, що не знайде там нічого, як і в тому, що Мартін таїть у думці тонший, хитріший підступ і здійснить його, коли заведе Петра кудись далі — мабуть, до підземного ходу. Петрову підозру ще дужче підтвердили оті Мартінові запевнення.

Вони підійшли до невисоких, але міцних дубових дверей, що вели з темних сіней до сходів у підвал. Буцімто щоб не перекривати дороги до можливого відступу, Мартін тільки причинив за собою ті двері, але не замкнув. Хіба, мовляв, угадаєш, як усе вийде. Низький і вузенький, трохи спуском униз хід, куди вони ввійшли, був білий, ніби з цукру, звивався гадюкою й перехрещувався з поперечними ходами, глибини й довжини яких Петр не міг