Читати книгу - "Нескінченна історія"

- Ну, не знаю, - збентежено відказав Бастіян. - Як же можна їсти щось, що виходить із когось?

- Чому б і ні? - запитала Пані Аюола. - Адже немовля­та ссуть материнське молоко. І це прекрасно.

- Так, звичайно, - не здавався Бастіян, трохи заша- рівшись, - але тільки поки вони ще зовсім малі.

- У такому разі, - сяючи, мовила йому Пані Аюола, зараз ти станеш зовсім маленьким, хороший мій хлопчику.

Бастіян узявся за наступний плід, а Пані Аюола ще бі­льше зраділа і ще пишніше розквітла.

Трохи помовчавши, вона сказала:

- Здається, він дуже хоче, щоби ми перейшли до сусід­ньої кімнати. Мабуть, він щось для тебе підготував.

- Хто? - спитав Бастіян, роззираючись довкола.

- Дім Змін, - незворушно пояснила Пані Аюола.

І справді, відбувалося щось дивне. Кімната змінилася, Бастіян помітив це щойно тепер. Стеля стрімко піднялася вгору, зате стіни з трьох боків майже впритул присунулися до столу. Двері на четвертій стіні раптом розчинилися.

Пані Аюола підвелася - лише зараз стало видно, яка вона висока, - і запропонувала:

- Ходімо! Він страшенний упертюх. І раз уже вбив собі в голову якусь несподіванку, краще йому не перечити і не опиратися. Хай діється його воля! До речі, він здебільшого має на думці щось приємне. І все робить із найкращими на­мірами.

Вона вийшла з кімнати у відчинені двері. Бастіян пі­шов за нею, завбачливо прихопивши полумисок із плодами.

Ця нова кімната, велика, мов зала, очевидно, була їда­льнею, вона чомусь здалася Бастіянові знайомою.

Бентежило тільки те, що всі меблі, які тут стояли, в то­му числі стіл і стільці, були якісь велетенські - надто вели­кі, щоби Бастіян міг на них вилізти.

- Диви на нього! - весело вигукнула Пані Аюола. - Дім Змін постійно вигадує щось нове. Він придумав і зробив для тебе кімнату, але не просту, а таку, якою її бачать мале­сенькі дітки.

- Як це? - запитав Бастіян. - Хіба раніше цієї зали тут не було?

- Звісно ж, ні, - відповіла Пані Аюола. - Щоб ти знав, Дім Змін вельми діяльний і рухливий. У свій спосіб він із приємністю бере участь у нашій розмові. Здається, цим він хоче щось тобі сказати.

Квітуча Жінка вмостилася на одному зі стільців коло столу, в той час як Бастіян марно намагався вибратися на інший.

Пані Аюолі довелось його підсадити, та навіть і тоді він ледве досягав носом до стільниці.

Хлопець був дуже радий, що прихопив зі собою полу­мисок із плодами, - той лежав у нього на колінах. Адже як­би ці плоди лежали на столі, він не зміг би до них дотягну­тися.

- І часто тобі доводиться переходити з кімнати в кімна­ту? - поцікавився він.

- І часто, і нечасто, - відповіла Пані Аюола. - Щонай­більше три-чотири рази на день. Але іноді Дім Змін влаш­товує собі невеличку забаву. Тоді всі кімнати переплуту­ються, і все в них стає навиворіт: підлога вгорі, а стеля вни­зу, або щось інше в такому ж дусі. Одначе Дім Змін чимось таким розважається нечасто, до того ж, одразу вгамовуєть­ся, коли я на нього нагримаю. Насправді Дім Змін - дуже милий, добрий і приємний будиночок, і зазвичай мені в ньому надзвичайно затишно. Нам дуже весело вдвох.

- Але ж це, мабуть, небезпечно? - вивідував Бастіян. - Вночі, скажімо, коли ти спиш, а кімната раптом стає мале- нькою-маленькою?

- Та що ти, мій хороший хлопчику! - ледь вражено ви­гукнула Пані Аюола. - Адже Дім Змін любить мене, і тебе він також любить. Він радий, що ти тут.

- А якщо він когось не любить?

- Поняття не маю, - відповіла вона. - Та що в тебе за питання такі?! Досі тут іще нікого не було, крім мене і тебе.

- Он як! - сказав Бастіян. - То я перший гість?

- Звичайно!

Бастіян роззирнувся.

Приміщення було справді надзвичайно великим.

- Навіть не віриться, що ця величезна кімната вміща­ється в такому маленькому будиночку. Зовні цього не ска­жеш.

- Дім Змін, - пояснила Пані Аюола, - зсередини біль­ший, аніж зовні.

Тим часом почало смеркатися, в кімнаті дедалі темні­шало. Бастіян відкинувся на спинку стільця. Він почувся якимось сонним, і ця сонливість здавалася йому напрочуд приємною.

- А чому, - запитав він, - ти так довго на мене чекала, Пані Аюоло?

- Мені завжди хотілося мати дитину, - відповіла вона, - малесеньку дитинку, яку я змогла би бавити, яка потре­бувала б моєї ніжності, якою я могла би опікуватися, - ко­гось такого, як ти, мій хороший.

Бастіян позіхнув. Цей теплий і ніжний голос його зако­лисував, і він не міг (та й не хотів) цьому опиратися.

- Але ж ти казала, - мовив він, - що на мене чекали і твоя мама, і твоя бабця.

Обличчя Пані Аюоли сховалося в напівтемряві.

- Так, - почув він у відповідь. - І моя мама, і моя бабця хотіли мати дитину. Але зараз її маю я.

Бастіянові повіки склепилися. Ледве обертаючи язи­ком, він запитав:

- Як же так? Адже твоя мама мала тебе, коли ти була маленька. А в твоєї бабці була твоя мама. Себто і в них були діти!

- Ні, мій хороший, - тихо відповів йому лагідний голос Пані Аюоли. У нас усе зовсім не так. Ми не вмираємо і не народжуємося. Ми завжди були і є однією і тією ж Пані Аюолою, і все ж кожна Пані Аюола інакша, не така, як ін­ші. Коли моя мама постаріла, вона засохла, все її листя об­сипалося, як із дерева на зиму, вона заціпеніла, завмерла. І це заціпеніння тривало досить довго. Але одного дня вона знову почала випускати паростки, бруньки і квіти, а тоді нарешті й плоди. Так виникла я, тобто цією новою Аюолою була я. І точнісінько так само було і з моєю бабусею, коли вона привела на світ мою маму. Аюоли можуть мати дити­ну допіру тоді, коли самі зів’януть. Отож ми - власні діти, а тому не можемо бути справжніми матерями. Тому я стра­шенно рада, що ти нарешті прийшов сюди, мій любий хло­пчику...

Бастіян нічого не відповів. Його огорнув солодкий на­півсон, в якому її слова звучали, наче колискова. Він по­чув, як вона підвелася, підійшла до нього і схилилася. Ні- жно погладила його волосся і поцілувала в чоло. Далі від­чув, як вона підняла його і кудись пожила на руках. Він прихилився головою до її плеча, як маленька дитина, все глибше поринаючи в теплу