Читати книгу - "Нескінченна історія"

- Вибач, - сказав Бастіян, - але мені здається, що ти чекаєш гостей. А я опинився тут цілком випадково.

- Справді? - запитала жінка і лукаво всміхнулася. - Ну, нічого, нічого. Все одно поїж. А я тим часом розповім тобі одну коротеньку казочку. Призволяйся, не змушуй се­бе припрошувати!

Бастіян скинув свій чорний плащ, повісив його на спи­нку стільця, сів і несміливо потягнувся по якийсь фрукт.

Перш ніж надкусити, він поцікавився:

- А ти? Чому ти нічого не їси? Невже ти не любиш фруктів?

Жінка голосно і щиро засміялася. Бастіян не зрозумів, з чого вона сміється.

- Гаразд, - сказала вона, трохи вгамувавшись. - Раз ти наполягаєш, я складу тобі товариство і підживлюся, але по- своєму. Не лякайся!

Промовивши це, вона взяла лієчку, яка стояла біля неї на підлозі, піднесла над головою і полила себе водою.

- Ах, - промурмотіла вона, - як це відсвіжує!

Тепер настала Бастіянова черга сміятися. А тоді він вкусив плід - і зрозумів, що ніколи не їв нічого смачнішого. Далі взявся за наступний, одначе той виявився ще ліпшим.

- Смакує? - спитала жінка, уважно за ним спостеріга­ючи.

У Бастіяна був повний рот, тож він не міг відповісти, а тому лише жував і кивав.

- Це тішить, - сказала жінка. - Тим паче, що я дуже старалася. їж, їж, скільки хочеш!

Бастіян узяв якийсь новий плід, і вже цей мав справді неземний смак! Хлопець аж зітхнув від задоволення.

- А тепер я розповім тобі казочку, - продовжувала жін­ка, - а ти їж собі далі.

Бастіянові, щоби слухати, довелося докладати чималих зусиль: кожен наступний плід був смачніший, ніж попере­дні.

- Колись давно, - почала свою розповідь Квітуча Жін­ка, - наша Дитинна Царівна смертельно захворіла. Вона потребувала нового імені, але це ім’я їй могла дати лише дитина. Проте люди перестали бувати у Фантазії, і ніхто не знав чому. А якби Дитинна Царівна померла, це означало б і кінець Фантазії.

І ось одного дня - чи, радше, одної ночі - у Фантазію прийшла дитина, маленький хлопчик, і він дав Дитинній Царівні ім’я Місяцівна. Дитинна Царівна одужала. На знак вдячності вона пообіцяла хлопчикові, що всі його бажання в її світі здійснюватимуться, аж доки він не знайде своє Іс­тинне Прагнення. І тоді цей маленький хлопчик здійснив велику подорож, ідучи від одного бажання до іншого, і ко­жне його бажання здійснювалося. І кожне здійснене ба­жання вело його до наступного. Серед бажань цього хлоп­чика були не лише добрі, а й лихі, одначе Дитинна Царівна не робить різниці для доброго і недоброго, для неї у її світі все однакове і все однаково важливе. І навіть коли внаслі­док одного з бажань було зруйновано Вежу Зі Слонової Кос­ті, вона не зробила нічого, щоби цьому завадити. Та щора­зу, коли бажання збувалося, маленький хлопчик забував частину своїх спогадів про світ, звідки прийшов. Його це не надто бентежило, бо він не хотів туди повертатися. Отож він бажав собі і бажав, аж прийшла така мить, коли він від­дав за бажання майже всі свої спогади, а не маючи спога­дів, не можна нічого бажати. На той час він уже майже пе­рестав бути людиною і майже перетворився на фантазяни- на. Але свого Істинного Прагнення хлопчик так, і не знай­шов. Відтак постала небезпека, що він змарнує останні спо­гади, так і не відкривши свого Істинного Прагнення. А це означало б, що він уже ніколи не зможе повернутися у свій світ. І тоді шлях привів його до Дому Змін, щоби він зали­шався тут доти, доки нарешті знайде своє Істинне Прагнен­ня. Адже Дім Змін називається так не лише тому, що пос­тійно змінюється, а й тому, що змінює того, хто в ньому мешкає. А це надзвичайно важливо для маленького хлоп­чика, який до цього часу хоч і бажав ставати іншим, однак не хотів при цьому мінятися.

На цьому місці вона перервалася, бо гість перестав жу­вати. Він тримав у руці надкушений плід і витріщався на Квітучу Жінку, роззявивши рота.

- Якщо тобі не смакує, - сказала вона стурбовано, то відклади цей плід і візьми якийсь інший!

- Що-іцо? - промимрив Бастіян. - Ні-ні, дуже навіть смакує.

- Ну, тоді все гаразд, - мовила жінка. - До речі, я забу­ла сказати, як називався той маленький хлопчик, на якого вже так давно чекають у Домі Змін. Багато хто у Фантазії називав його просто Рятівником, інші звали його Лицарем Семираменного Підсвічника, ще інші - Всевідом, але спра­вжнє його ім’я було Бастіян Бальтазар Букс.

Сказавши це, Квітуча Жінка, усміхаючись, подивилася на свого гостя довгим поглядом. А він кілька разів проков­тнув слину, й лише тоді сказав:

- Так звуть мене.

- Ось бачиш! - втішилася жінка, анітрохи не здивува­вшись.

Пуп’янки на її капелюсі та сукні враз усі одночасно ро­зпустилися і зацвіли.

- Але ж сто років, - непевно заперечив Бастіян, - я у Фантазії, напевне, ще не пробув.

- О, насправді ми чекаємо на тебе набагато довше, - відповіла вона. - Ще моя бабуся і бабуся моєї бабусі чекали на тебе. А тепер, як бачиш, я розповідаю тобі історію начеб­то нову, та в ній ідеться про сиву давнину.

Бастіянові пригадалися слова Ґраоґрамана; Бастіян тоді перебував на самому початку своєї подорожі. Тепер йому і справді здавалося, що минуло сто років.

- Ох, я ж досі не сказала, як називаюся я. Я - Пані Аюола.

Бастіян повторив це ім’я, він трохи затинався, але на­решті йому вдалося вимовити правильно.

Тоді хлопець простяг руку по наступний плід. Вкусив - і йому здалося, що власне цей плід - той, що його він їв са­ме в цю мить, - найсмачніший з усіх. Щоправда, його трохи занепокоїло, що цей фрукт - передостанній.

- Хочеш іще? - спитала Пані Аюола, помітивши його погляд. Бастіян кивнув. Тоді вона сягнула руками до свого капелюха та сукні - і нарвала звідти плодів, наповнивши ними полумисок.

- Невже ці плоди ростуть у тебе на капелюсі? - поціка­вився приголомшений Бастіян.

- Як це - на капелюсі? - Пані Аюола, не розуміючи, подивилася на нього. А тоді вибухнула дзвінким і щирим сміхом. - А-а-а, ти, напевно, подумав, що те, що я ношу на голові, - капелюх? Ні-ні, мій хороший, усе це росте просто з мене. Так, як із тебе росте волосся. Як бачиш, я надзвичай­но рада, що ти нарешті прийшов, тому й розквітаю. Якби я засмутилася,