Читати книгу - "Візерунки долі. Я згодна, Аграфена Осіння"

– Ваша Величність, – нарешті трохи оговтався капітан гвардійців, – у мене для Вас є новини.

– Добре, – кивнув головою Дін, – за пів години чекаю тебе у своєму кабінеті. А зараз, – він перевів погляд на відвідувачів, що знову прийняли людську подобу, – проведи наших гостей до Селії. Нехай влаштує їх десь. Ми пізніше вирішимо, що робити.

Кордевідіон вже не відмовлявся прийняти у палаці вовків. Він, як і я зрозумів, що спекатись вовчицю тепер не вдасться. Варто було подивитися на Бернарда, одразу ставало ясно як день, дівчина дуже йому сподобалася.

Проте сама дівчина зараз виглядала ще більш наляканою, ніж раніше. Бернард зробив лише крок назустріч, як вона скрикнула і прожогом кинулася за спину старого. Схопила його за одежу і, зіщулившись, притислася до нього.

Капітан гвардійців розгубився і зупинився. Звісна річ, ніхто нічого не зрозумів. Крім мене. Я точно знала, що з нею зараз відбувається. Бідна дівчина, що мала такого придуркуватого брата, який, ймовірно, бив її та хтозна-як ще знущався, просто панічно боялася чоловіків. За винятком того, що зараз стояв перед нею. Я одразу згадала, як Сашко на руках ніс мене додому, після того, як мене побили й серце стислося від жалю.

– Бернарде, – звернулася до капітана, що так і стояв стовпом, – йди у своїх справах. Ми самі тут розберемося.

– Добре, Ваша Величність, – насилу видавив із себе хлопець і, вклонившись, повів свого жеребця до стайні. По дорозі він кілька разів озирнувся.

Потім з ним поговорю. Потрібно щоб він знав, що відбувається. Адже попереду його чекає чимало труднощів, поки дівчина не вирішить, що він вартий довіри, та перестане сприймати його як загрозу. Якщо, звісно, він взагалі захоче заводити стосунки з вовчицею.

– Вибач, – прошепотіла чоловікові, – не втручайся, будь ласка.

Діну моє прохання не дуже сподобалося, що було видно по його нахмуреному обличчю, але він тільки кивнув.

– Зарино, підійди до мене, будь ласка, – спокійним і рівним голосом, наслідуючи свою психологиню, що ніколи зі мною не сюсюкала, звернулася до судженої Бернарда і протягнула до неї руку.

Дівчина не поспішала залишати безпечне місце, тільки обережно визирнула з-за спини старшого вовка.

– Я присягаюся, що не завдам тобі ніякої шкоди, – неголосно продовжила я. – Тобі потрібно просто підійти до мене. Нічого складного в цьому немає.

Дівчина, неохоче виступила із-за свого охоронця і підняла на мене зацькований погляд.

– Молодчинка, – похвалила я. – Тепер дай мені свою руку. Це не складніше, ніж те, що ти вже зробила.

Гостя, наче сновида, зробила кілька кроків назустріч і підняла руку, яку я обережно, не роблячи різких рухів, обхопила своїми пальцями. Отже, можна трохи перевести подих. Тільки тепер помітила, що навколо панувала тиша. Ніхто, крім мене, і слова за цей час не промовив.

– Ну то пішли до твого нового дому? – я запитально поглянула на Зарину, даючи їй зрозуміти, що це саме її вибір – йти чи ні. І що вона може скористатися моєю гостинністю поки вирішить чи хоче вона бути зі своєю парою, чи ні. І вона несміливо кивнула.

Минуло вже більш як пів години, коли я, зла як тисяча чортів, неслася до кабінету Кордевідіона. Слідом за мною майже бігли Террі та Кевін, які обидва мене охороняли. Террі намагалася мене заспокоїти, але хіба тут може пройти хоч один день без хвилювань?

– Пані, – знову озвалася Террі, і раптом пригрозила: – Я зараз покличу лікаря і Його Величність.

– Добре, – я зупинилася і віддихалася, потім вже більш спокійно пішла далі.

Невдовзі вже заходила до особистого кабінету Кордевідіона Тарлійського. Закривши двері за собою, кілька разів цокнула по дерев'яній поверхні кісточками пальців.

– Я стукала, – незворушно повідомила одразу всім чоловікам, що здивовано на мене дивилися, бо це я вперше перервала нараду.

– Люба, щось сталося? – занепокоєно спитав Дін, піднімаючись з-за столу, за яким окрім нього сиділи: Мерід, Ростон, Сашко і Бернард.

– У мене пропозиція.

– Яка саме?

– Давай Мерід підніме Барса, а ти його знову вб’єш. І так кілька разів.

– Навіщо? – ошелешено запитав перший радник.

– Бо він цього заслужив!

Можливо, я зараз роблю і неправильно, але всім присутнім у кімнаті я довіряю. Тому і розповідаю, що сама тільки-но бачила. Зарина, як я й остерігалася, ні з ким не хотіла йти на контакт. Коли ми прийшли у кімнату, до якої нас провела Селія, я запропонувала гості трохи освіжитися і переодягтися. Але вона довго не погоджувалася. Довелося її вмовляти, адже одяг на ній виглядав не краще, ніж у якоїсь прохачки.

Ледве вмовила. Поки Селія копалася у шафі, вибираючи щось простіше, аби вовчиця не почувала себе незручно у незвичному одязі, ми з Террі запхнули дівчину до ванної кімнати. Дивно, але мою покоївку Зарина зовсім не боялася, тому погодилася, щоб та допомагала їй з переодяганням. Оскільки я теж не збиралася виходити з приміщення, то побачила і спину, посмуговану рубцями, і сліди на зап’ястях від мотузки, і навіть на ногах кілька шрамів.

Під час моєї розповіді чоловіки тільки зубами скрипіли та стискали кулаки. Вочевидь, Дін вже повідомив Бернарду, що для Зарини він є істинною парою, тому коли я нарешті замовкла, хлопець розпачливо прошепотів:

– Що ж мені робити?

– Ми потім це обговоримо, – сказала я.

А Сашко додав:

– Я теж допоможу.

– Але спочатку потрібно дати їй впевненість, що її тут ніхто не скривдить. Зараз з нею той вовк, але він вже сьогодні має повернутися до своєї зграї. Їй потрібен охоронець.

– Та вона ж боїться людей, – зауважив Ростон.

– Саме так, – я значущо поглянула на некроманта. – Вона боїться людей.

– Зробимо, – коротко відповів Мерід і повернувся до короля. Проте сказати нічого не встиг, бо пролунав мелодійний дзвін, потім ще один, і ще. Це означало, що незабаром відбудеться нарада, на якій повинні бути присутніми всі придворні.