Читати книгу - "Ненавиджу драконів, Тетяна Гуркало"

Кого вони привели до мого дому?

Виявляється, від неї не просто жодної користі. Від неї одна шкода. Допомогла, називається.

Дурепа незграбна.

Тепер стоїть над непритомним тілом і не знає, що робити далі. Кинути його тут неможливо. Дотягнути кудись, де буде безпечно, сил не вистачить.

Хоч сядь і реви. В голос. Може хтось почує та прийде допомогти.

— Яро.

Стояти та повторювати ім'я, як заклинання. Безглуздо.

Сан би знала, що робити.

Ладане зітхнула, обмацала голову Ярослава, переконалася, що крові ніде немає і спробувала подумки собі довести, що все не так і погано. Думати про те, що пошкодження можуть бути внутрішні, не хотілося. Як би його тепер дотягнути до людей? Волоком?

— Яро.

Хлопець розплющив очі, якось дивно озирнувся і спробував сісти. Його повело убік, і Ладане ледве встигла утримати його від чергового падіння.

— Не ворушись.

— Порядок, — сказав хлопець, і дикувато посміхнувся. — Я надовго вирубався?

— Не дуже. Допомогти встати? — Запитувати про те, що тут сталося, вона не наважилася. Не тут і не зараз. Спочатку треба його до цілителя довести.

— Дим, — махнув рукою на дерева. – Там Кіого. Тільки щось треба було зробити. — Ярослав обвів невпевненим поглядом галявину, трохи подивився на обезголовлену тушу, хмикнув і поспіхом перевів погляд на розлогий кущ. — Точно, піхви.

Ладане переконалася, що хлопець не збирається падати з каменю, збігала по піхви, допомогла засунути в них меч і повісити його на спину.

— Я допоможу дійти, — прозвучало не дуже впевнено, але іншого виходу немає. Не можна його тут кидати одного.

Зібратися і просто допомогти йти. Якось у неї вже вийшло, отже, вийде ще раз.

Головне не впасти.

Ладане знайшла дим над деревами. Згадала, що десь у тому напрямку є величезна галявина з озером і потягла Яро на себе, допомагаючи встати.

Головне не спіткнутися та не впасти. Не можна його знову кидати. Можливо, його й рухати не можна, але кидати поряд із убитим грахом зовсім не розумно. Сюди можуть якісь хижаки забрести, голодні. Та мало хто сюди забреде?

Потрібно просто йти крок за кроком.

***

До боліт Шітіто Ран так і не доїхав. Хтось помітив підозріло густий дим над деревами, і він вирішив, що ця проблема важливіша за набридлого чаклуна. Нікуди цей чаклун не подінеться. А якщо подінеться, то туди йому й дорога.

Вирішивши, Шітіто скомандував розвертатися і підхльоснув коня. До диму йому хотілося дістатися якнайшвидше. Бракувало тільки для повного щастя лісової пожежі.

Чомусь він не сумнівався, що без племінника та хлопчика схожого на дракона там не обійшлося. Передчуття, чи інтуїція. Траву ж вони для чогось висушували. Можливо саме для того, щоб спалити серед лісу. Аби там знайшлася потрібна для коней стежка, ходити пішки зовсім не хотілося. Поки дійдеш пішки, палії встигнуть зникнути. Спробуй потім щось доведи та дізнайся.

Стежка виляла і була не дуже широка, але набагато краще, ніж її відсутність.

На рахунок племінника Шітіто Ран не помилився. Коли коні вилетіли до озера, Кіого майже перестав гасити останнє з жертовних дерев. Він гасив, дивувався тому факту, що живе дерево так легко спалахнуло через якусь свічку, і міркував про свої здогади. Припущення були різні й одне другого цікавіші. Подумати було про що. Вершників Кіого проігнорував, вони ж до нього мчали, а не він до них.

Перед очима роздратованого Шітіто, з'явився брудний племінник із задумом прикрашеній полосами сажі фізіономії. Штук двадцять підкопчених дерев. Дерева були різних розмірів, видів та ступеня привабливості. Жодної системи у виборі підпалювати чи не підпалювати здавалося б, не було. Але найбільше господареві цих земель не сподобався вигорілий трикутник біля озера. Напевно, ці малолітні шкідники ритуал проводили. Аби ніякої гидоти випадково не створили. Були прецеденти.

— Ти чим тут займався? — питання прозвучало швидше невпевнено, ніж зло.

Кіого нахабно посміхнувся.

— Гадки не маю. Мене попросили, я зробив.

– Хто попросив? — запитав Шитито, хоча добре знав на це питання відповідь.

Кіого хитнув головою і без натяку на якусь повагу подивився на дядька. Мовляв, спробуй, змусь сказати, якщо мені не захочеться цього робити.

Нахабне цуценя.

— Кіого, ти в мене в гостях, — вирішив нагадати хазяїн Будинку.

Мало того, що цей хлопчик поводиться, як демони знають хто, та ще й перед людьми ганьбить.

— Та так... Прокляття!

Наступного моменту хлопчисько, наплювавши на все, що йому хотів сказати дядько, рвонув убік, проскочив перед мордою коня, налякавши його, ледь не звалився в озеро і побіг у бік величезного дерева.

Шітіто здивовано провів його поглядом, потім глянув на дерево і ледве стримався, щоб не побігти за хлопчиськом.

Йому, щоб не втрачати обличчя, довелося зіскочити з коня і неквапливо піти. І не забути махнути рукою, щоб ніхто не пішов слідом.

Видовище було несподіване.

Зовсім не те, що хотів би побачити тато юної дівчини.

І що ближче він підходив, то менше воно йому подобалося.

Коли він підійшов зовсім близько, Кіого вже встиг відірвати Ладане від хлопця, зараз зовсім на дракона не схожого. Погляд блукаючий і невпевнений. У лівій руці меч, але він навряд чи розуміє, що й навіщо тримає. Подумати тільки, використати такий меч замість милиці. А ще від хлопця несло кров'ю, чужою. І відчуття, і запах. А якщо придивитися, можна навіть плями на одязі роздивитися.

— Що трапилося? — спитав Шітіто, стримуючи гнів і бажання втопити хлопців в озері.

Кіого відмахнувся, уклав Яро на землю і, здається, почав проводити стандартну цілительську діагностику.

Шітіто навіть головою мотнув, такого він, від ні на що не придатного племінника, не чекав.

— Ладане.

Дочка подивилася так, ніби Шітіто став прозорим. Наскрізь і кудись у далечінь.