Читати книгу - "Ненавиджу драконів, Тетяна Гуркало"

Взяти меч у руки, махнути та...

Рік крові точно не буде, таке фізично неможливо. Уява легко намалювала роніна в безглуздому капелюсі з «Манускрипта ніндзя». Ось його завжди кров заливала. А потім він робив крок і виходив з бою чистим, сухим, так би мовити, з води вибирався. От би навчитися такому.

Якщо подумати, то підозріло схоже на жертвопринесення, щоб його.

Але краще не думати, точніше, думати, але про щось інше.

І Ярослав думав, перебирав думки, подумки приміряв на себе різні образи, відмахувався від річок крові і відрубаних голів, які тримали за волосся чиїсь руки. Це ж треба, яка жива уява.

Головне, не схибити. Краще одразу, щоб не встиг відчути. Швидка смерть, кажуть, благо, чия б вона не була.

А потім думати стало пізно.

Шахіш перемістився на плече і голосно заверещав.

Грах сигнал упізнав правильно. Він сів на свій камінь і схилив голову.

Покірно схилив голову.

Прокляття, це ж людина. Як би він не виглядав, він однаково людина.

Ярослав вчепився в меч і ступив уперед.

Тягнути не можна, чим довше тягнеш, тим більше шансів упустити момент. А другого моменту може не бути. Болотний чаклун, судячи з його дій, вже не дуже нормальний. Якщо остаточно збожеволіє, голови рубати буде пізно. У безумця тіло не відбереш, воно перестане бути для нього чужим. Тож або зараз, або ніколи.

— Вважатимемо це подякою Ладане. За гостинність та прекрасний новий світ, — пробурмотів Ярослав.

Дивна така подяка, щоб його.

Руки тремтіли. Може, від страху. Може від напруги. Добре, що у грахів не настільки гарний зір, щоб Сойно Ран, який живе в цьому величезному тілі, зміг би це тремтіння помітити. Він би не зрозумів та не оцінив, середньовічний хлопець.

Нісенітниця якась.

А якщо нічого не вийде?

Досить думати!

Здається, останній крик належав шахішу, розбиратися Ярославу було ніколи і ні для чого. До демонів усе.

Ще один крок. До демонів піхви, тільки заважають. Гарно в кущі полетіли, не забути б їх потім забрати. Замах. Абсолютно однаковий опір повітря та плоті. Ніякої різниці. З чого цей меч зробили?

А ось відстрибнути Ярослав просто не здогадався, не доводилося йому раніше рубати голови таким величезним істотам. Навіть маленьким не доводилося. Безголове тіло сіпнулося, сліпо махнуло лівою чи то лапою, чи рукою і Ярослава знесло вбік ударом. Прямо на валун зі зрізаною вершиною. Що хруснуло, він так і не зрозумів. Чи ребра, чи череп. Приклався він і тим, і іншим.

В очах потемніло, потім світ спалахом став дуже яскравим і захитався.

— Яро!

Темноволоса дівчина незграбно рвонулася з чагарників і метнулася до нього, не звертаючи уваги на безголову тушу граха. Смілива дівчина. Туша все ще смикалася, і здавалося, ось-ось оживе. Як у кошмарному сні.

З підвітряного боку ховалася, мляво відзначила якась недоречна думка.

Ярослав хихикнув. Цікавий розвиток сюжету. Порятунок героя сестрою вбитого. Тільки цього й не вистачало на повне щастя. Аби не здогадалася, кого саме герой прикінчив на цій галявині. Може, все вийде, і брат оживе у власному тілі.

— Так, якого? — спробував запитати хлопець у вищих сил. Вищі сили відповідати не стали, вони просто надіслали знак, хоч би що він означав. Ладане об щось спіткнулася, пискнула і впала на нього зверху, всією своєю, як виявилося, не такою і маленькою вагою. Він ще раз приклався головою об камінь, після чого світ знову потемнів, і світлішати цього разу не поспішав.

Герой, да. Придурок непритомний.

— Яро!

Хтось кричав, чи йому здалося?