Читати книгу - "25 портретів на тлі епохи"

За часів правління Піночета Чилі була однією з небагатьох латиноамериканських країн, економіка яких приростала стабільними й порівняно високими темпами. Одна з найбідніших країн континенту нині посідає почесне друге місце в Латинській Америці за обсягами валового національного доходу на душу населення: за паритетною купівельною спроможністю 2010 року цей показник, за даними Світового банку, складав $14 590. Щоб було краще зрозуміле місце Чилі в світовій економіці, наведемо ще кілька цифр з тієї ж таблиці. Чилі межує з трьома країнами — Аргентиною ($15 570), Перу ($8930) та Болівією ($4640). Нинішня Чилі — більш багата країна, аніж Болгарія ($13 290) чи Єгипет ($6060). Але їй, звичайно, ще дуже далеко до Німеччини ($37 950), Японії ($34 640) чи США ($47 360). В Україні цей показник, до речі, складає $6620. Звичайно, це дані з 2010 року, Піночет же пішов від влади на півтора десятиліття раніше. Але всі експерти згоджуються, що останні демократичні уряди Чилі лише продовжували економічну політику Піночета. І саме кривавий диктатор вивів свою відсталу країну на середній світовий рівень розвитку.

У чому ж суть чилійського економічного дива? Економічна політика Піночета зовсім не була поверненням до методів та цінностей доальєндевського періоду, а чимось принципово новим для Чилі. З 30-х років XX століття в Чилі провадилася (наполегливо, але безуспішно) протекціоністська політика, спрямована на розвиток національного виробництва, яке могло б замістити імпорт. Державне регулювання охоплювало дедалі ширше коло показників. Так, лише за 1965—1970 роки (часи правління християнських демократів) частка державних витрат зросла з 36 до 47 відсотків ВВП, а питома вага державних капіталовкладень збільшилася з 61 до 77 відсотків усіх інвестицій. У цей же час держава побудувала понад половину всього нового житла у країні. Таким чином, спроби «Народної єдності» провести тотальне одержавлення економіки стали лише логічним продовженням і розвитком економічної політики, яка провадилася протягом кількох десятиріч зовсім іншими політичними силами.

Піночет розвернув корабель чилійської економіки на 180 градусів. Ще під час його роботи в США на генерала величезне враження справили неоліберальні економічні теорії так званої Чиказької школи, які обстоювали мінімізацію втручання держави в господарство і «вільну гру ринкових сил». Економічними радниками диктатора стали чилійці — випускники Чиказького університету, а згодом вихованці Католицького університету в Сантьяго, де теж безроздільно панувала Чиказька школа.

В Чилі теорії Чиказької школи було впроваджено в життя так повно, як ніде у світі. Від початку свого правління Піночет послідовно й наполегливо провадив згортання або різке обмеження ролі держави майже в усіх сферах економічного життя. Домінуючу роль, і не на словах, а на ділі, отримав приватний капітал. Піночет створив максимально сприятливий інвестиційний клімат для транснаціональних корпорацій, провадив політику «відкритих дверей». І, нарешті, він рішуче відмовився від митно-тарифного захисту внутрішнього ринку, підтримки виробництв, що заміщували імпорт. Натомість велику увагу було приділено розвитку експортних галузей на основі «порівняльних витрат виробництва». Йшлося про те, що коли країна відчуває, наприклад, брак пшениці для внутрішніх потреб, то не варто підтримувати державними дотаціями її виробництво в Чилі, якщо все одно вона буде дорожчою, ніж на світовому ринку. Натомість краще сприяти розвиткові виробництв, собівартість продукції яких буде нижчою за середньосвітову. Так, саме за часів Піночета Чилі вперше у своїй історії вийшла на світовий ринок як великий постачальник томатної пасти, свіжих та морожених фруктів, концентратів соків, рибного борошна. За кілька років країна впевнено увійшла в десятку найбільших світових постачальників деревини. При цьому не відбувалося хижацького винищення чилійських лісів. Приватні компанії, що заготовляють деревину, зобов’язані посадити 12 га нового лісу замість кожних вирубаних 10 гектарів. Держава жорстко контролює дотримання цього правила, але водночас повертає підприємцям три чверті витрат на посадку дерев. Чилійське виноробство, яке сторіччями працювало виключно на місцевий ринок, в останні десятиріччя стало знаним від Штатів до Австралії і від Німеччини до Японії. Чилійські вина, до речі, нині завойовують і український ринок. Не всі галузі, обрані Піночетом та його радниками як експортно перспективні, насправді виявилися такими. Зокрема, в перші роки Піночетового правління було ухвалено спеціальну державну програму сприяння вирощуванню рису. Але за кілька років з’ясувалося, що чилійський рис неконкурентоспроможний на світовому ринку. І програму тихо згорнули. Але в цілому диктатору вдалося різко збільшити експорт, диверсифікувати його номенклатуру. Якщо в середині 1970-х продаж міді та мідної руди давав 80 відсотків експортних надходжень Чилі, то наприкінці 1980-х — лише 40. І це при тому, що обсяги видобутку міді та ціни на неї зростали.

Чилійський досвід організації пенсійних фондів як засіб розв’язання соціальних проблем і джерело акумуляції коштів населення для внутрішніх інвестицій визнано класичним у цілому світі.

Нині середня платня у Чилі складає понад 1000 доларів на місяць. Рівень, про який пересічний українець може поки що тільки мріяти.

1988 року Піночет провів референдум, на якому чилійці мали відповісти: бажають вони збереження правління військових чи воліють перейти до класичної демократії. 73-річний Піночет був переконаний, що більшість народу підтримає збереження існуючого режиму і йому доведеться призначати собі наступника з числа генералів. Диктатор помилився — 60 відсотків чилійців проголосувало за повернення до влади цивільних політиків. І 1990 року Піночет передав владу демократично обраному президентові Ейлвіну, християнському демократу. Ще кілька років генерал зберігав за собою командування сухопутними військами, а тоді придумав для себе посаду «довічного сенатора», яка гарантувала його непідсудність за будь-якими звинуваченнями до самої смерті. В Чилі, але не у світі. Коли 1998 року 82-річний Піночет прибув на лікування до Великої Британії, його було заарештовано за ордером іспанського судді. За звинуваченням у злочинах проти людства — позасудових убивствах у середині 1970-х кількох десятків іспанських громадян, які жили в Чилі й підтримували «Народну єдність». Перебуваючи на Альбіоні під домашнім арештом, старий генерал імітував повну втрату пам’яті й пересувався виключно в інвалідному візку. Врешті після кількамісячної тяганини британська палата лордів вирішила не видавати його Іспанії й відпустити додому. В Сантьяго «вмираючий інвалід» самостійно зійшов з трапа літака і хвацько відкозиряв величезному натовпу своїх шанувальників, що