Читати книгу - "25 портретів на тлі епохи"

аналог радянських колгоспів. Усю ж вироблену продукцію чилійські колгоспники були зобов’язані продавати державній закупівельній організації ЕКА. У країні, яка завжди відчувала брак власного продовольства, централізований державний розподіл продуктів харчування призвів до виникнення гострого дефіциту практично всіх видів продовольства. Буйним квітом розцвів чорний ринок. І що більше титанічних зусиль докладала «народна» влада в боротьбі зі спекулянтами, то гіршим ставало постачання чилійських міст. У Сантьяго почалися «бунти порожніх каструль», коли домогосподарки (переважно із забезпечених верств населення) приходили до президентського палацу й годинами стукотіли кришками по каструлях, вимагаючи повернення до ринкової торгівлі продуктами харчування. Не ліпшими були справи і на націоналізованих промислових підприємствах, управління якими здійснювали робітничі комітети. Некваліфікований менеджмент і вимивання оборотних коштів призвели до повної зупинки деяких із них і скорочення виробництва на більшості інших. У країні галопувала інфляція.

Радянська преса тоді багато писала, що головна причина економічних труднощів уряду «Народної єдності» — саботаж і змови з боку «національної буржуазії» та «міжнародної реакції». Все це справді мало місце. Численні чилійські праві та ультраправі організації справді організовано опиралися всім економічним заходам нового уряду, а часом вдавалися до актів терору проти активістів «Народної єдності». Рух опору координували професіонали з американських спецслужб. А уряд США оголосив фактичний бойкот продукції націоналізованих чилійських мідних копалень, викинувши на найбільший у світі американський внутрішній ринок за низькими цінами мідь з Національного стратегічного резерву. Видобуток міді в Чилі падав, але навіть те, що було, Альєнде не міг продати. Все це було. Та все ж головна причина надглибокої економічної кризи, в яку зіштовхнула країну «Народна єдність», — об’єктивна. Спроба запровадити соціалістичний розподіл у бідній країні, де ніколи не було добре функціонуючого внутрішнього ринку і більшість населення якої не підтримувала комуністичні перетворення, неминуче мала призвести до руйнування виробництва і глибокої соціальної кризи. І таки призвела.

Піночетова «обмежена демократія»

Розв’язка настала 11 вересня 1973 року. В цей день у Чилі відбувся путч. Військові захопили урядові установи, розгромили штаб-квартири всіх партій, що творили «Народну єдність», а президент Альєнде героїчно загинув із автоматом у руках у марній спробі опиратися озброєним до зубів путчистам.

Альєнде сам прискорив свій кінець. За 19 днів до путчу президент призначив генерала Августо Піночета головнокомандувачем сухопутних військ Чилі. Це — найвища посада, якої може досягти чилійський військовослужбовець. Адже військового, який водночас командував би ще й авіацією та флотом, просто не існує, ті підпорядковуються безпосередньо президентові.

Змова серед чилійських військових назрівала вже давно. І Піночет був її активним учасником. Головною ж перешкодою для путчу був попередник Піночета генерал Пратс, який категорично виступав проти втручання армії в політику й скинення законного уряду. Попри тиск, який чинили на нього підлеглі, Пратс не міняв своїх позицій. Врешті одна з офіцерських дружин привселюдно дала головнокомандувачу ляпаса. Це стало останньою краплею, й зганьблений генерал подав у відставку. На свою посаду він рекомендував Піночета, якого вважав щирим прибічником невтручання військових у політику за жодних обставин. Узагалі підступний Піночет за часів «Народної єдності» зовсім не був в опалі. На початку 1972 року Альєнде підвищив його, призначивши начальником штабу сухопутних військ, а наприкінці того ж року висунув на ще відповідальнішу посаду — командувача столичного гарнізону. Перед призначенням головнокомандувачем сухопутних військ Піночет мав тривалу бесіду з Альєнде й переконав його, що підтримуватиме уряд не гірше за Пратса. Але, як згадував згодом сам Піночет, «коли я 23 серпня прийняв командування, рішення (про переворот. — Авт.) визначилося остаточно».

Піночет стверджував, що ніколи не віддавав наказу вбити Альєнде. За офіційною версією, під час штурму президентського палацу лейтенант Реєс, увірвавшися до однієї з кімнат, побачив людину в касці, що наводила на нього автомат. Офіцер «інстинктивно» відкрив вогонь і лише згодом зрозумів, що застрелив президента. Все, мабуть, і справді було так. Убитий Альєнде-мученик завдав Піночетові набагато більше шкоди, ніж приніс би екс-президент-вигнанець. А ось масові репресії проти прибічників «Народної єдності» здійснювалися з відома і за прямим наказом Піночета. «Демократія в самій собі несе зерно власного руйнування, — цинічно стверджував він. — Демократію необхідно час від часу купати у крові, щоб вона залишалася демократією». За оцінками міжнародних правозахисних організацій, за 17 років Піночетового правління в Чилі було фізично знищено (часто без суду та слідства) 30 тисяч прибічників «Народної єдності». Серед них було чимало іноземців — на початку 1970-х багато західних інтелектуалів-ліваків добровольцями відправилися до Чилі, аби допомогти своїм місцевим однодумцям «будувати реальний соціалізм». Лише за перші три роки перебування Піночета при владі за політичними мотивами було заарештовано 130 тисяч чилійців — величезне число для країни з 10-мільйонним населенням. Загалом, за оцінками правозахисників, за Піночета політичних репресій у тій чи іншій формі зазнав кожний шостий чилієць. Генерал, як він сам казав, «одягнув на націю залізні штани».

Спочатку Піночет був «просто» главою військової хунти, яку мали по черзі очолювати командувачі сухопутних військ, авіації та флоту. Але вже через кілька місяців він відмовився передати головування в хунті наступному генералові, а через рік проголосив себе (без жодних виборів) президентом країни. Піночет заборонив діяльність будь-яких політичних партій, фізично знищив чи змусив емігрувати всіх політиків лівого спрямування, розгромив потужний колись у Чилі профспілковий рух. Створену Піночетом охранку ДІНА цілком справедливо порівнювали з гестапо. Одним з улюблених методів роботи ДІНА було так зване «прориття тунелю», коли в горло та в задній прохід політичного опонента одночасно заштовхували по живому пацюку й милі тваринки були змушені прогризати собі «дорогу на волю» через людську плоть.

Піночет, безумовно, був кривавим диктатором, жорстоким та підступним. Але таких було дуже багато у трагічній історії Латинської Америки. І якби лише до цього зводилася його роль, він був би просто не вартий нашої уваги.

Але ж водночас Піночет — батько чилійського економічного дива! За порівняно короткий період йому вдалося розв’язати історичне завдання модернізації чилійської економіки, над яким багато десятиріч безуспішно билися й ліві, і праві його попередники.