Читати книгу - "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"

Мюльберг прагнув утекти з безрадісної післявоєнної Німеччини, але попри свою жагу до мандрів був не готовий опинитися в країні, населення якої жило в світі міфів.

Він пройшов перевірку в таборі для репатріантів під Гродно, а потім його посадили на потяг до Риги, де він уперше зіткнувся зі світом чужої ментальності.

Поки потяг мчав сільською місцевістю, Мюльберг підслухав розмову двох колгоспників. Один із них говорив: «У нашому колгоспі все залежить від голови. Якщо голова добрий, то бувають шкіряні чоботи, й люди можуть їх купити». Мюльберга це зауваження збентежило. В Німеччині люди були бідні, але свою бідність вважали тимчасовою, наслідком спустошливої війни. Думка, що люди мріють про керівництво колгоспом, досить ефективне, щоби були гроші на чоботи, здалася йому дивною. Інший колгоспник сказав: «В нашому колгоспі все добре. Цього року я засолив діжку огірків і капусти». Це здивувало Мюльберга ще більше. Якщо можливість засолити діжку капусти та огірків — це «добре», то що ж тоді є нормою?

Мюльберг прибув до Риги й одразу вирушив до Лієпаї, де провів своє дитинство перед війною. У нього залишилися приємні спогади про це місто, тож він був тим більше вражений побаченим. Порт був обнесений бетонними мурами з колючим дротом і охоронявся прикордонниками. Латвійські газети попереджали про «диверсантів», і всі мости теж були під охороною. В Німеччині мости не охороняли навіть під час війни.

З Лієпаї місцеві чиновники відправили Мюльберга назад до Риги, де він зіткнувся з іще одним прикладом радянської ментальності. Йому сказали, що він не може стати радянським громадянином, бо відмовився від латвійського громадянства в 1939 році. Коли він відповів, що йому байдуже до громадянства, бо він лише хоче стати моряком, чиновники сказали, що й цього не можна, бо він — особа без громадянства. Водночас вони повідомили, що він не може залишити країну, й запропонували оселитися в Даугавпілсі, за 240 кілометрів від узбережжя.

Мюльбергу було лише 17 років, але він почав усвідомлювати, що приїзд до СРСР був помилкою. Він поїхав спочатку до Даугавпілса, а потім до Куртспілса, де знайшов роботу — наглядати за вітряком. Однак отримуваної платні не вистачало на життя, і Мюльберг у відчаї поїхав до Москви, стрибаючи до потягів на ходу.

У 1949 році в Москві не було німецької амбасади, тож Мюльберг став розпитувати, як пройти до посольства Австрії. А оскільки він погано говорив російською мовою, то його спрямували до амбасади Австралії. Коли він подзвонив там у дзвінок, між ним і дверима виріс міліціонер.

Мюльберга заарештували й привезли на Луб’янку, звідки після допиту відправили назад до Латвії. Через півтора місяця його знову заарештували й засудили до 18 місяців ув’язнення за порушення паспортного режиму. Менше ніж за рік після прибуття до СРСР він уже сидів у в’язниці.

Звільнився Мюльберг на початку 1950-х. Вийшовши на свободу, він поїхав до Одеської області, де влаштувався на роботу в колгосп, і там побачив, як люди живуть у світі ілюзій.

У 1950-х роках колгоспникам не дозволялося залишати колгосп без одностайної згоди всіх його членів. Коли Мюльберг сказав односельчанам, що це означає рабство, вони відповіли, що це «колгоспна демократія», а вони — «найвільніші люди в світі».

Коли я зустрівся з Мюльбергом на початку 1980-х років, він жив зі своєю дружиною-росіянкою та дітьми в селі Берендеєво Ярославської області. Трохи пізніше він пережив серцевий напад і на невизначений час переїхав із родиною до Москви, оселившись у квартирі на Зубовському бульварі.

Приблизно в цей час повернення Мюльберга до Німеччини стало виглядати реальним. Посольство ФРН погодилося підтримати його заяву про надання західнонімецького громадянства, і з урахуванням цієї обставини він почав розшукувати в Москві дисидентів й іноземців. Водночас він зустрічався і з іншими громадянами, і я попросив його записувати свої враження так, немовби він уже живе не в цій країні.

Враження Мюльберга за цей період були типовими для радянського етапу його життя.

На День Перемоги 1981 року Адольф Мюльберг опинився в клінічній лікарні № 51 після другого серцевого нападу. Він лежав у загальній палаті разом із вісьмома іншими пацієнтами, які, почувши ім’я «Адольф», зацікавилися його походженням.

Один із них вирішив із нагоди свята втягнути Мюльберга в розмову. «Скажіть, — спитав він, — Ви любите Гітлера?»

Мюльберг відчув колосальну втому. Відповідь на це запитання вимагала від нього надмірних зусиль. Але з огляду на інтерес, який викликало це запитання, у нього не було вибору.

«Гітлер був диктатором, — сказав Мюльберг. — Мало того — тоталітарним диктатором, тож я, звісно, не можу відчувати до нього нічого, крім ненависті».

«А Сталін? — спитав грузин, що лежав на сусідньому ліжку. — Сталіна Ви любите?»

«Так, — втрутився один із росіян, — Сталіна любите?»

«На березневому Пленумі ЦК 1956 року, — відповів Мюльберг, — і, маю додати, на XXI та XXII з’їздах партії все, що треба було сказати про Сталіна, було сказано. Ви партійні люди. А я проста людина. Ви самі маєте знати, що було сказано про Сталіна».

Це викликало збудження в палаті, бо пацієнтів роздратувало, що хтось на ім’я Адольф читає їм лекції. «Що Ви знаєте про той з’їзд? Ви там були?» Дехто почав сварити «цього ідіота Хрущова».

«Справа в тому, — сказав Мюльберг, намагаючись пояснити свою позицію, — що для того, щоб знайти справжній прогрес у цій країні, треба повернутися на двадцять років назад».

«Дурниці, — заявив один із росіян. — Зі Сталіним усе було в порядку. Його єдина помилка — що він не дав Жукову піти далі. Жуков дійшов би до Атлантичного океану. І вся Європа була б радянською».

«Це так, — підтвердив інший. — Це була помилка Сталіна. Вся Німеччина була б радянською, і ФРН нам не загрожувала б».

Лежачи серед них у своєму ліжку, Мюльберг зрозумів, що виплутатися зі цієї бесіди не так легко.

«Ви знаєте, — сказав він, опершись на лікоть, — вершкове масло надходить сюди не з НДР, а лише з Західної Німеччини. Якби ви захопили Західну Німеччину, це масло ніколи б сюди не потрапило. Я бачив також у магазинах курятину з ФРН. Її ви теж не мали би. Правда в тому, що війну виграли не ви. Її виграла Західна Німеччина».

На подив Мюльберга, ніхто йому не заперечив. Всі замовкли й, здавалося, слухали з цікавістю. «Після