Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

Я уважно слухала, розуміючи, що кожна деталь має значення. Касс ще раз перечитав список інгредієнтів, його пальці перебирали старий записник. Обличчя чаклуна раптово змінилося, і він зупинився.

— Одного з інгредієнтів немає, — сказав він із гіркотою. — Вже давно немає.

— Я пошукаю в Долині, — випалила я, відразу взявши книжку й розгорнувши сторінку з малюнком лілового пшеничного колоска.

Кассандр кинув на мене скептичний погляд, але в його очах промайнула легка тривога.

— Я не бачив цю рослину вже кілька років, Корделіє. Завтра я вирушу на пошуки в ліси Верассу.

Я твердо подивилася йому в очі.

— Я повинна спробувати, Кассандре. Ти не дооцінюєш Долину. Вона приховує більше, ніж здається.

Його погляд на мить став м’якшим, але він не поспішав погоджуватися.

Я вибігла з теплиці, тримаючи книжку під рукою, а Азар весело пострибав слідом, вигинаючи свій пухнастий хвіст, ніби цей похід був його найулюбленішою грою. Легкий вітер пробігав між деревами, приносячи із собою аромати вологого ґрунту, стиглих ягід і сухого листя. Післяобідня Долина виглядала тихою, майже зачарованою. Сонце, що вже схилялося до заходу, підсвічувало дерева м’яким золотавим світлом, а над землею стелився легкий туман.

Ми рушили вглиб Долини, і з кожним кроком рослинність ставала густішою. Гілки низьких дерев хапали за волосся, а колючі кущі рвали тканину светра. В повітрі все ще відчувався терпкий запах осені: гіркота дубового листя, легкий аромат польових квітів, що вже майже відцвіли, і свіжість прохолодного вітру. Я шукала рослину всюди: оглядала кожен куточок, зазирала під кущі, перевіряла схожі на малюнок стебла, але все було марно.

Мої руки вже були подряпані, а взуття облипло багнюкою. Азар з азартом шукав поруч, то зникаючи в заростях, то знову з’являючись із трофеями — здебільшого сухими гілками чи шишками, які він гордо приносив мені. В книзі було вказано, що ліловий пшеничний колосок не росте лише взимку. Зараз був жовтень, і хоч надія була слабкою, я не могла її втратити.

Ми шукали аж до ночі. Місяць уже піднявся високо в небо, кидаючи тьмяне сріблясте світло на землю, коли я остаточно втратила віру. Сили майже вичерпалися, а темрява зробила пошуки ще складнішими.

— Азаре, мабуть, це безглуздо, — прошепотіла я, опустившись на коліна. Лисеня, ніби відчуваючи мій настрій, підійшло ближче й ткнулося носом у мою руку.

Раптом воно кудись кинулося, зникнувши між заростями. Я вже хотіла його покликати, як побачила, що Азар біжить назад, тримаючи в зубах кілька стебел. Я підняла їх, і моє серце затремтіло від радості: це були вони. Лілові колоски мали ніжний оксамитовий блиск, а їх тонкий аромат був схожий на запах ранкового морозного повітря й польових квітів.

— Ти справжній герой, — захоплено сказала я, обійнявши лисеня й притиснувши його до себе. — Ти моє магічне лисеня.

***

Коли ми повернулися додому, Кассандр уже чекав на нас біля дверей. Його обличчя було напруженим, але коли він побачив колоски, його очі блиснули полегшенням.

— Ви довго, — сказав він суворо, але в його голосі відчувався явний спокій. — Я вже почав думати, що вам потрібна допомога.

— Ми впоралися, — відповіла я, простягаючи йому рослини. — Вгадай, хто мені допоміг?

— Молодець, Азаре, — додав чаклун, навіть не звертаючи уваги на мене. Лисеня гордо виструнчилося, задоволене своєю заслугою.

Кассандр одразу ж узявся до роботи. Він розклав колоски разом із іншими інгредієнтами на столі теплиці, де запах трав, спецій і сушених квітів заповнював усе повітря. Я з подивом помітила, як під його руками рослини починали висихати швидше, ніби магія допомагала їм стати частиною зілля.

— Скільки часу нам потрібно? — запитала я, уважно стежачи за рухами зіллєвара.

— Ще кілька годин. Закінчимо до світанку, — відповів він, не відводячи погляду від роботи.

Ми працювали до сьомої ранку, коли над горизонтом почало пробиватися слабке світло. Осіннє небо набувало м’яких рожевих відтінків, а в повітрі відчувався запах свіжого ранку й магії. З готовим порошком ми швидко вибігли з дому, прямуючи до «Котельні». Кроки віддавалися в тиші, лише вітер грався гілками дерев, а земля під ногами хрускотіла від залишків осіннього листя.

Стурбований і злегка схвильований, містер Найтвілл відчинив двері. Його очі одразу затрималися на наших обличчях, і, ніби вловивши зміст без слів, він тихо сказав:

— Проходьте, мої дорогі.

Він відступив убік, даючи нам дорогу, і ми ввійшли всередину. Повітря в будинку було просякнуте сумішшю старого дерева, затхлих квітів і чогось гіркого — запах самотності, що оселився тут останнім часом. Ізюм пробіг повз навіть не глянувши на нас. Піднімаючись сходами, я почула скрип кожної сходинки, ніби навіть вони розділяли напругу цього дому.

Коли ми зайшли в спальню, мої очі одразу впали на місіс Найтвілл. Вона лежала на ліжку, застеленому старовинним пледом із червоними й золотими візерунками. Її обличчя було блідим, ніби з неї витягнули всі сили, а легке дихання здавалося майже нечутним. Навколо ліжка стояли невеликі вази зі свіжими квітами, які містер Найтвілл, напевно, змінював щодня, сподіваючись повернути в дім хоч трохи життя.