Читати книгу - "Повія, Панас Мирний"

IX

Минув ще тиждень, За тойі тиждень вістка про Марину облітала увесь город. Де її тільки не було, де вона не побувала? Носилася по улицях і по базарах, погостювала у панських будинках і купецьких хоромах, не минула і простих мужичих хат. Всюди вістка про те літала, всюди будила сонне людське життя. Тільки й гомону було, що про панича, про Марину та Довбню. Старі пани гудили молодого блазня, що недавно випозивав від дядька батьківську худобу і от тепер промиває їй очі. Купці, потираючи руки, тягли руч за панича: коли ж його й погуляти, як не за молодого віку?.. Вони сподівалися, що незабаром його добро пересуне у їх крамниці. От їм було шкода тільки Довбні, що так побивався за непутящою людиною. Напуваючи його, вони то насміхалися з його кохання, то раяли оханутися, стати чоловіком. "Цього цвіту по всьому світу!" — казали вони йому. Та, видно, не втішала його їх рада: закуривши дома, Довбня незабаром переніс те курище у шинки, поки не позбувся й грошей, і одежі. Обірваний та одутлий слонявся він по вулицях, випрохуючи у стрічних і поперічних копійки, щоб похмелитися. Жидівські наймички, проводячи його очима, вигукували: "Любов, не картошка!" Одні прості люди хлібороби якось понуро дивилися і на Довбню, і на молодого панича, що рядом з розрядженою Мариною літав городом скаженою тройкою коней. "До того тепер воно йдеться, — казали вони. — Підождіть трохи, позбудуть панята батьківське добро, та раді будуть і наймичкам, аби їх хлібом годували!"

Кожне судило по-своєму. Одні дивилися, чи підходить той випадок під стародавній звичай, другі — чи слугує на користь чоловікові, а чи несе втрату, — і з того боку судили. Ніхто не йшов далі, ніхто не спускався глибше у людську душу, не заглядав у своє серце, питаючи: що б я зробив, якби мене замісто Марини або Довбні на їх місці сліпа доля постановила?

Одна Христя дивилася на те з цього становища, їй, молодій та небувалій, близько все те доходило до серця, будило нерозгадані думки у її голові. Вона бачила, що життя випихає її на той самий шлях, по якому пішла Марина. Чи знайде ж то вона там своє щастя, чи воно повернеться у лиху недолю? Он Мар'я каже: молодець Марина! Дури їх, поки молода та здорова!.. А як Марину обдурять? Як позбудеться вона і краси, і здоров'я? Що тоді буде?

Христі робилося страшно. Страшно того, що жде вона, страшно саму себе. їй здавалося, що стоїть вона на хисткій кладці серед широкої та глибокої річки. Кругом вода, кругом киплять та піняться високі хвилі, чорніють безодні кручі... На хвилиночку куди задивишся, на один крок оступишся — і помчать вони тебе не знать куди, закрутять і пустять на саме дно того ревучого чорторию.

Цілий той тиждень Христя сумувала та задумана ходила, мов якого лиха ждала на себе. Вона не дослухалася, що люди плескали про Марину, як її судили на всі боки, як глузували-сміялися з Довбні. Вона дослухалася, що в її душі коїлося, що в її серці заводилося. А заводилося там щось непевне: то їй легко робилось, як Проценко зоставався дома, то важко ставало, як він виходив куди, а як виходив на вечір, її брала така несамовита туга! Скільки разів вона сама себе допитувалася: що мені за діло, куди він ходить? Що він їй або вона йому? Про мене — хай хоч піде та й не вернеться!.. Та там, у її серці, щось недобре поверталося, щось шептало їй, що він іде до неї, до попаді... І важкий сум обляга її душу, тяжкі думки налягають на серце і немилосердно давлять. Вона ляже спати і не спить — дожидає його; жде, поки вернеться, щоб не забаритися одчинити йому. Певно, він привітає її і любим словом, і солодким поцілунком; їй так любо кожен раз стає від того!.. Тільки не тепер. Тепер вона знає, що йому скаже. Від одної одуреної вертається, щоб другу дурити? К бісу ж, коли так! Он що вона йому скаже... А як він, образившись, почне рити на неї? Підіб'є панів, щоб її розщитали? Де вона дінеться проти зими? Де знайде пристановище таке друге? Тут вона вже привикла до всього, і до неї привикли; а на другому місці бог знає, що то буде... Що ж їй робити тепер? Що їй казати з собою? Умерти? їй, молодій, ще рано вмирати; а й так жити — краще не жити!.. І мучиться Христя своїми таємними муками, носиться з своїми самотніми думками; боїться їх показати. Та й кому ти їх покажеш? Мар'ї?

Мар'я сама, як у воду опущена, ходе: пожовкла, схудла; більше мовчить, а не то — гризеться. Все їй стає на заваді, все не по їй. То не прибрано в кухні — і вона гарикає Христі; а розпочне Христя прибирати, вона гукає:

— Оця ще мені чепуруха!

— Чого ви, тітко, сердитесь? — спитає Христя.

Мар'я мовчить, сопе. Цілий день не говоре, а на вечір — полізла на піч та вже відтіля і не злазе. Христя оце сяде за шитво, а вона ворочається там, важко зітхає, когось тихенько лає; а як обляжуть усі, не раз Христя чує її хлипання.

— Хоч би свекруху, скоріше чортяка узяв! — раз, нудьгуючи, вона сказала Христі.

— То що б було?

— Вернулася б до чоловіка. Так усе надолужило — не повіриш! Христя промовчала; замовкла й Мар'я.

Того ж таки вечора Христя, подавши панам вечеряти, перестилала у другій хаті постелю.

— Мар'я дома? — спитав пак.

— Дома, — одказала пані.

— Навчив москаль, як дома сидіти! Що ж вона робить?

— Що робить? Нічого. Спить або так лежить.

— Я не знаю, нащо ми держимо аж дві слуги, коли й одній нічого робити? — помовчавши, спитав пан.

— А коло печі? — одказала пані.

— Хіба одна Христя не вправиться? Адже ж як Мар'я бігала, то Христя впоавлялася... А воно — лишня душа, — скільки одного хліба з'їсть? Уп'ять же й плата їй, та ще й не мала. Краще Христі накинути що...

Христя якраз стояла навпроти дверей і бачила, як пані, смикнувши пана за рукав, кивнула головою на ту хату, де була вона. Пан замовк, похнюпившись над тарілкою, і незабаром перевів розмову на друге.

Христя уже більше не слухала; переславши постелю, вона мерщій утекла в кухню. З глибу душі її, зо дна самого серця піднімалася якась нестямна туга, щось уразливе та болюче проймало її наскрізь. Як полягали спати, вона все розказала Мар'і.