Читати книгу - "Повія, Панас Мирний"

— Марино! — помовчавши, почав знову Довбня тихо та ласкаво. — Годі вже... Я все тобі верну, все... і плаття, і намисто... все!

— Хай чорт його візьме! — буркнула Марина.

— Їдеш? — грізно скрикнув Довбня.

Марина мовчала. Довбня підійшов до неї. Його руки тремтіли, він увесь трусився.

— Знай же, Марино, що це упосліднє!.. Упосліднє!.. Чуєш? — крикнув він, підступаючи до неї й заглядаючи у вічі.

Христя сиділа вся не своя. Вона боялася, коли б з цього не вийшло якого лиха, — такий грізний та на все рішучий стояв Довбня біля Марини.

— Чуєш же?..

— Чую... — глухо одказала Марина.

— Чуй же: буде каяття, та не буде вороття! — промовив він і, мов п'яний, слоняючись, похилив з хати.

Ще тяжче, ще важче стало у хаті, наче в тюрмі або у глибокому льоху; темно, холодно, непривітно... Свічка нагоріла; од полупаних стін здіймалась темнота; долівка, мов провалля, чорніла; важкий морок носився по хаті, а серед нього, наче біла гора серед чорної хвилі, хитався комин здоровенної печі. Марина сиділа біля столу і якось призро дивилася на двері, куди вийшов Довбня. Його рипучі ступні чулися ще у сінях, та вони все далі та далі одходили — зникали. Христі здалося, що за ті ступні учепилося Маринине щастя і тепер геть відходило від неї... Жаль ущипнув її за серце...

— Та й недобра ж ти яка, Марино! Яке зле та лихе маєш серце, — сказала вона подрузі.

— О-о, вони добрі! Вони всі такі добрі! — скрикнула Марина і почала лаятись.

— Хіба не видно, Марино, як йому жалко тебе, як він побивається за тобою? Він любить тебе.

— Любить? — перепитала Марина і сплюнула. — Отака їх любов!

— Он гляди! Коли б ти не попала з огню та в полум'я!..

— Краще не буде — і гірше не буде! Як там кажуть: хоч гірший, та інший.

— Інший? — трохи не скрикнула Христя. Вона не ждала сього від Марини. "Як: через місяць — та й інший? — через тиждень? через день? Коли б вона полюбила кого — полюбила б навіки; а та каже — інший!.." їй наче хто по виску вдарив —так те слово дошкулило їй. Вона ще посиділа трохи, та вже не зачіпала про те розмови: боялася, щоб чого ще гіршого не почути від подруги.

У їх уже полягали спати, як вона вернулася додому. Не дивлячись на те, що Марина проводила, їй так страшно було йти глухими вулицями, де тільки, наче кошачі очі, світили підсліпі ліхтарні та була глуха північна темнота. Зате на Марину найшов наче сказ: проводячи подругу, вона — то била гопака по пішоходах, аж луна кругом гоготіла, то тиркала, то висвистувала, мов п'яний халамидник.

"Здуріла Марина, зовсім здуріла, — думала Христя, качаючись на полу. — То плаче, то лютує, то таке вистроюе. Он до чого те кохання доводить! Невже ж воно так з усіма буває? Невже і з нею те буде, як вона покохає? А буде! Он і Мар'я скільки то горя зазнала через те кохання. І вона її остерігала від його... Не хочу ж, не хочу я тебе знати, гірка людська муко! Скільки ти людей попонівечила, скільки їх душ запакувала? Храни ж мене, мати божа, від цієї напасті!" — молилася Христя своїм чистим серцем. А насподі його, під тією молитвою, щось ворушилося в йому, щось закрадалося незнайоме, одрадне та люте; і тягло, і манило її до себе, то жаль у душі будячи, то якусь надію на щастя вивертаючи...

Через тиждень Довбня приходив до Проценка і, підпивши, розказував йому, що Марина таки поїхала. Розказуючи те, він так гірко плакав!

Христі жаль його стало; жалко, мов рідного брата.

— Та й недобра ж таки Марина, — обізвалася вона до Мар'ї, — он до яких сліз панича довела!

— Молодець Марина! — відказала та. — Зяає собі ціну. Так їм і треба. Дури їх, поки молода та здорова! П'ють вони наші сльози — хай же своїх покуштують!

Христя на те тільки важко зітхнула.