Читати книгу - "Повія, Панас Мирний"

— А ти думала, нами дуже дорожаться? — покійно спитала та. — Я давно тобі казала, що ми гарні, поки нужні, а перейшла нужда, хоч з голоду здихай, ніхто шматка хліба не кине! Оце знай та й учися; не дуже падай, не дуже рук прикладай. Нас не буде — другі будуть. Добре тільки тим, хто сам нічого не робить або за гроші чужу роботу купує, а робітникам — всюди однаково. Така вже наша доля, таке наше щастя прокляте!.. Що мене розщитають, то я се давно бачила. Як ще вони сього раніше не зробили? Про мене — байдуже: світ не клином зійшовся; не буде Галя — буде другая... Не в їх тільки робота, і в других е, а мені рук не позичати... А от як ти зостанешся одна, то напинайся! Вони запряжуть тебе, знатимеш!

— Та мені аби року добути, та й нехай їм!

— Року! — здивувалася Мар'я. — А малий той рік? їм тільки того й треба... Року добудеш, а вони накинуть що-небудь, то й знову зостанешся.

— Ні, не зостануся, — рішуче одказала Христя.

— А хоч і не зостанешся, то це ж зиму й весну не пальцем перекивати... Тобою однією будуть правитись. От ти й знай!

— Що ж мені робити? — безнадійно спитала Христя.

— Як що? Кидай і ти разом.

— Як же я покину?

— Як? Так, як і всі. Тебе наймали у горниці, — до печі й не становись;

то, мов, куховарчине діло. А як до печі, то я й не хочу.

— Та мене просто наймали, не казали до чого. Мар'я тільки зареготалася.

— Чудна ти! — сказала вона. — Годі! пора спати, — додала, повернулася й швидко заснула.

А Христю обняли важкі думки, їй було болісно і страшно; досада й сльози гнітили її. Вона не знає, що їй робити, як обійти ту лиху годину, що насувається на неї. Послухатися Мар'ї — покинути?.. Серце не хотіло. Воно шептало, що вона тут рідне покине, дороге та любе позбуде. Та й де вона знайде Зразу собі місце? Добре Мар'ї: у неї усюди багато знайомих, вона город, як свої п'ять пальців, знає, сюди-туди повернулася — і зразу знайде. А в Христі хто знайомі? Де заступники? Одна, одна як палець! А й тут зостатися — і роботи прибуде, і... — Вона не додумала, не доказала — сльози, як горох, облили її.

На другий день ще з важчою тугою на серці устала вона. Оце ж сьогодні, сьогодні розщитають Мар'ю; сьогодні і їй треба на щось рішитись, була її перша думка. Поки пани повставали, вона як засуджена на смерть ходила. Ось вони встали; посилають Мар'ю на базар. Та пішла і вернулася. Про вчорашнє ніхто ні слова; так любо та тихо. Христі полегшало... А може, то тільки так погомоніли, може, воно забудеться — минеться?

Минув день, минув другий; тільки й всього, що Мар'я кудись збігала на часок та швидко й вернулася. На четвертий ніхто нічого не каже; на п'ятий уже Христя почала забувати.

Настала субота. Уставши рано і наморившись за цілий день, Христя, як тільки звечоріло, мерщій побралась на піч і заснула. Мар'я, засвітивши світло, сіла край стола лущити насіння. У вікна стиха барабанив дощ, з панської хати доносився регіт: там пани з паничем, п'ючи чай, розмовляли. Видно, щось веселе вони згадували, що на всі хати реготалися. Мар'я не дослухалася до того, раз по раз насінину за насіниною вона одно кидала у рот і, як миша, трощила своїми дрібними зубами. Уже чимала купа лушпайок лежала перед нею на столі, а вона одно знає — надбавляє ще; мов вона з ким об заклад побилася і тільки й думала, щоб швидше те насіння полущити. А проте думки її далеко були від того, хоч вона й вгородила свої очі у купу лушпанин... Та то тільки так, треба ж кудись дивитися, треба ж щось робити. Вона виспалась зарані, належуватись — обридло, іти — нікуди. І ото, схиливши голову і лускаючи насіння, вона розпустила свої думки. Сумні вони у неї та неодрадні; одні утрати та утрати виводила перед нею її споминка, а щастя та втіхи — ані кришечки. Перелічила вона, коли з ким водилася, кого любила, хто коли обдурив її... Ціла черідка дурисвітів та пройдисвітів! Через увесь вік її молодий проходила брехня, ведучи за собою сльози та горе... Що ж, вони навчили чому її? остерегли від чого? "Кий біс!" — Думає вона. Ось і тепер учуває у своєму серці якусь тиху тугу. Вона знає, куди се воно йдеться, до чого доведе... Одному йому сумно та глухо... "Хоч би прийшов хто!" — зітхнувши, промовила вона.

Щось у сінях зашаруділо... Чутно — йде, за клямку береться. "Ану, як угадала?" — подумала Мар'я.

Двері розчинились, і в хату вступив високий, плечистий чоловік. На йому синя чумарка, підперезана каламайковим поясом, сивих смухів шапка, прикрита зверху хустиною; обличчя кругле, червоне, очі бистрі.

— Здорові! — привітався чоловік, скидаючи шапку.

— Свирид! — скрикнула Мар'я, дивуючись нежданому гостеві.

— А маєш — правда! — гукнув Свирид на всю хату, тупнувши ногою.

— Цить! не гукай так, — зупинила Мар'я. — Чого це ти?

— Чи тут дівка Христя? — понижаючи голос, спитався Свирид.

— Яка Христя?

— Христя... з Мар'янівки!

— Тут. Нащо тобі?

— Необходимо мені видіти її. Де вона?

— Он на печі спить.

— Уже й спить? Рано, — сідаючи на піл, каже Свирид.

— Як рано? Добрі люди уже давно облягли спати... Нащо тобі Христя?

— Нужно-треба. Я недавно почув, що вона здесіча, а ми з одного села. Прийшов провідати землячку.

— Знайшов час провідати.

— А коли ж?

— Опівночі, — жартує Мар'я. Свирид поскромадив у потилиці.

— Та я не від тих грошей, аби Христя прийняла.

— Приходь — прийме, — регоче Мар'я.

— А ти свого хвітхвебеля вже забула? — спитав Свирид, блиснувши на неї лукаво очима.

Мар'ю наче хто ущипнув за серце! Вона похнюпилась, мовчала.

— Мовчиш? — пита Свирид.

— Мовчу! — зло відмовила Мар'я. — Якби вам усім ще так заціпило! — не видержала далі.

— Чого ж ти сердишся? Не всі однакові.

Мар'я тільки свірконула очима і замість зерняти розкусила лушпанину. І зозла її виплювала.

— Хіба я тобі не казав раніше: ой, стережися, Мар'є! той прахвост посаде тебе на льоду.