Читати книгу - "Викрадачі"

Забув запитати, чи повністю зберігається колекція картин Дега на старому місці, чи її переміщували після 1980-х років, тобто після того, як Роберт почав марити. Але то було неважливо: завжди можна повернутися до довідкової, а можливо, та інформація не так вже й цікавила мене. Я знайшов зали імпресіоністів там, де вони мали бути, згідно з моїми споминами, і одразу був заворожений їхнім квітучим простором. У залах натовп був величезним, але мене раптом оточили фруктові сади, паркові доріжки, спокійні води, кораблі, царствені скелі на полотні Моне, що утворювали арку. Яка ганьба, що ці картини зробилися культовими, на зразок мотиву, що встиг набриднути з юності. Таж кожного разу, коли я наближався до одного з тих полотен, цей застарілий мотив стихав перед відчуттям чогось неймовірно чудового, колір перетворювався на своєрідну мелодію, густий шар фарби на поверхні полотен передавав насправді запахи луків і океану. Мені згадалися ті стоси книжок, які Кейт знайшла поряд з канапою Роберта на горищі — книжок, що надихнули його неймовірний розпис на стінах і на стелі. Ці полотна не були мертвими для нього, сучасного художника — навпаки, свіжими й такими, що дають наснагу, нехай навіть він і бачив у бібліотеці лише репродукції з тьмяними барвами. Зрозуміло, він і сам писав у традиційній манері, але в безлічі репродукцій та плакатів зумів побачити те, що залишалося революцією в мистецтві.

Більшу частину колекції Дега було розміщено в чотирьох залах, деякі ж інші його роботи (здебільшого портрети великого розміру, яких я не пам’ятав) потрапили до коридорів відділу дев’ятнадцятого століття. Я також забув, що в «Метрополітен» зберігається більше його картин, ніж у будь-якому іншому музеї — здається, найбільша колекція Дега в світі; потрібно не забути перевірити. У першій залі знаходилася, між іншим, бронзова копія найвідомішої скульптури Дега — «Чотирнадцятирічна балерина», у бляклій спідниці зі справжньої сітки, із сатиновою стрічкою, яка звисала в неї з коси на спину. Вона мов заступала дорогу кожному, хто входив до зали, погляд спрямований вгору — сліпий і відсутній, але заглиблений, здається, у мрію, недосяжну для тих, хто не займається балетом; руки зчеплені за спиною, стегна плавно вигинаються, права ступня виставлена трохи наперед і обернена назовні у тій чарівній неправильності, якій дівчину спеціально навчили.

Усі стіни довкола були завішані картинами Дега, між ними, то там, то тут — полотна інших художників. Його картини — портрети доволі пересічних жінок, які в себе вдома нюхають квіти, а також полотна із зображеннями балерин. Інші балерини заповнювали ще дві наступні зали: юні балерини, поклавши ногу на станок, на стілець, зав’язують свої туфельки, а їхні спіднички піднімаються від того, що дівчата нахиляються, й починають нагадувати пір’я лебедів, які занурюються у воду за рибою. В усьому — та чуттєвість, що змушує простежувати лінії їхніх тіл так само, як ми робимо це на справжньому балетному спектаклі. Немов спостерігаєш їх потай, бачиш, як вони тренуються поза сценою, за кулісами — звичайні, стомлені, несміливі, пригнічені, амбітні, зовсім юні, перезрілі, витончені. Я перейшов від першого полотна до другого, а перед третім зупинився й подивився навкруги.

Далі, за балеринами, знаходилися картини оголених натурниць Дега: жінок, які виходили з ванни й витиралися величезними білими рушниками. Всі жінки були в тілі, начебто балерини, які постарішали й набрали зайвої ваги або виявили зрештою свою спокусливість після суворої дисципліни затісних корсетів і збурханих спідничок. Ніщо не натякало мені на присутність Роберта чи тієї пані, яку він одного разу зустрів у цій галереї. Можливо, однак, що вона відвідувала ці зали сама як шанувальниця Дега. Роберт мав дозвіл робити замальовки в залах музею — якось вранці, наприкінці 1980-х років, він налаштував свій мольберт або відкрив альбом для малюнків у переповненій залі, побачив жінку, яка тут же загубилась у натовпі. Втім, якщо він збирався робити замальовки, навіщо робив це у натовпі? Мені невідомо, чи виглядали ці зали саме так, як тоді, а перевіряти — це вже щось на кшталт фанатизму, нехай знатиму про це тільки я. Так, дивне паломництво я здійснив. Уже був ситий штовханиною сотень відвідувачів — усіх тих, хто отримував власні враження від вражень імпресіоністів, хто бажав на власні очі побачити ті картини, що були вже відомі їм з інших джерел.

Я викинув з голови думки про Роберта й вирішив спуститися до якоїсь тихої зали, де багато китайських ваз, які цікавлять меншу кількість людей. Можливо, Роберт почувався так само: того дня він стомився, обернувся й поглянув крізь натовп — я спробував зробити те саме, й мої очі спинилися на сивій жінці у червоній сукні, що тримала за руку дівчинку, теж стомлену, яка вже не дивилася на картини, а байдуже поглядала на людей у залах. Однак Роберт у той день дивився крізь людську масу й побачив жінку, яку не зміг потім забути, жінку, вдягнену, можливо, у вбрання дев’ятнадцятого століття — на репетицію або для фотографії, а може, просто заради жарту; це мені раніше на думку не спадало. Може, він підійшов до неї, розмовляв з нею, нехай і в натовпі?

— Є тут якісь інші картини Дега? — запитав я охоронця в дверях.

— Дега? — перепитав він, насупившись. — Так, іще дві в тій залі.

Я подякував йому й пішов, куди він указав — щоб бути точним до кінця. Можливо ж, що «прозріння» (або галюцинація) з’явилося Роберту саме там. У наступному залі відвідувачів було менше — можливо, через те, що тут знаходилося менше картин Моне. Я уважно роздивився пастель, виконану в рожевому й білому: балерина, яка звісила довгі руки на довгі ноги; на іншій — три-чотири балерини стоять спинами до художника, хтось обіймає подругу за талію, хтось поправляє стрічки на волоссі.

Усе, з мене годі. Я обернувся, відшукав очима вихід на протилежному кінці анфілади залів, звідки вливалися нові натовпи відвідувачів. І тут побачив її — прямо навпроти мене, портрет олією, півметра на півметра, намальований вільно, але з абсолютною достовірністю: вже знайоме мені обличчя, невловима посмішка, капелюшок, підв’язаний стрічками під підборіддям. Очі були такими живими, що не можна було обернутися в будь-який бік і не зустрітися з їх поглядом. Мов зачарований, я перетнув залу, яка видалася мені безкінечною, здавалося, крокував до неї багато годин. Сумніву не було: саме та жінка, зображена до плечей, прикритих блакитним вбранням. Що ближче я підходив, то ясніше вона мені посміхалася; а обличчя —