read-books.club » Сучасна проза » Викрадачі 📚 - Українською

Читати книгу - "Викрадачі"

153
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Викрадачі" автора Елізабет Костова. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 102 103 104 ... 171
Перейти на сторінку:
— а що в тому дивного? Потрібно зачекати ще кілька тижнів, перш ніж я зможу зателефонувати їй; знову пошкодував, що вона не погодилася на бесіду, як Кейт, але була якась втіха й у тому, щоби бачити слова, написані нею на папері, та й розповідь її була відвертішою, ніж якби вона розмовляла зі мною віч-на-віч.

Доки не кинув свій багаж у готелі «Вашингтон» і не опинився на вулицях Ґрініч-вілідж, я не міг збагнути, чому обрав — можливо, підсвідомо — саме цей район. То ж були вулиці Роберта і Кейт. Ними він щодня йшов на заняття, тут сидів у барах з друзями, ділився з ними думками й светрами, виставлявся у маленьких галереях поблизу. Шкода, що Кейт не назвала мені їхньої тодішньої адреси, хоча, з іншого боку, важко було уявити, як я розшукую той будинок і витягую шию: «Тут спав Роберт Олівер». Дивно, але все ж я відчував його присутність: легко було уявити його в двадцять дев’ять років — такого, як і тепер, тільки без сивини у звивистих, мов змії, кучерях. Більшу загадку становила Кейт: вона, безсумнівно, була тоді іншою, однак я не міг зараз уявити, якою саме.

Я грав із собою в своєрідну гру, розшукував їх: молоду жінку з довгим білявим волоссям, у довгій спідниці, й студента, в якого з плеча звисає сумка з роботами… Ні, Роберт був значно вищим і міцнішим на вигляд, ніж будь-хто у вуличному натовпі. Він був би тут помітним, як і в «Ґолденґров», хоча Нью-Йорк мав дещо вгамовувати його яскравість. Уперше я замислився, чи не починалася у нього депресія саме зі зміни оточення: така непересічна людина, велика й у фізичному сенсі, вимагала оточення, яке відповідало б її природній енергійності. Чи не зів’яв він потроху, розлучений з Манхеттеном? Саме Кейт, а не він, забажала переїхати в спокійніше місце, де був би рай дітям. А може, розлука із цим бурхливим містом тільки зміцнила його рішучість віддатися своєму покликанню — чи не тому Кейт помітила, з якою несамовитістю він розписував горище й спав, коли потрібно було йти проводити заняття зі студентами у Ґрінхілі? Не намагався він, часом, добитися в такий спосіб, щоб його звільнили з посади у коледжі, аби міг виправдати повернення до Нью-Йорка? Чому ж, звільнившись нарешті, він оселився не в Нью-Йорку, а у Вашингтоні? Те, що він обрав інше місто, свідчило на користь його почуттів до Мері, а могло слугувати й доказом того, що його чорнявої коханки вже не було в Нью-Йорку, якщо вона взагалі існувала.

Я пройшов повз те місце, де Ділан Томас[115] помер мало не в калюжі — принаймні, його витягли з канави на вулиці й відвезли до лікарні, де він і помер. Проминув ряд будинків, де розгорталися події «Площі Вашингтона» Генрі Джеймса[116] — якраз сьогодні вранці батько нагадував мені про це, знявши роман з полиці в кабінеті й дивлячись на мене крізь свої слабкі окуляри.

— Ти ще знаходиш час, щоб читати, Ендрю?

Героїня роману мешкала в одному з тих пихатих особняків, які виходили фасадами на площу; коли вона остаточно відмовила своєму нареченому-скнарі, то сіла за вишивання, «як виявилося, до кінця життя» — це батько прочитав мені вголос.

Знову кінець дев’ятнадцятого століття. Я згадував Роберта та його загадкову пані з її пишними спідницями й крихітними ґудзиками, з темними очима, куди живішими, ніж зазвичай можна передати фарбами. Цього ранку площа Вашингтона була тихою, залитою літнім сонцем; на лавах розмовляли люди, як багато поколінь до них, як розмовляв колись і я — з жінкою, яку бажав зробити своєю дружиною, а час спливав, минав, і ми минали з ним разом. Було щось заспокійливе в тому, як місто продовжувало жити без нас.

У вуличному кафе я з’їв сандвіч, потім доїхав на метро з Крістофер-стріт до Західної Сімдесят дев’ятої вулиці й пересів на автобус, який ішов через усе місто. У Центральному парку буяла зелень, безліч людей каталися на роликових ковзанах, на велосипедах, мало не наїжджаючи на тих, хто бігав тюпки — чудова субота, Нью-Йорк саме такий, яким він має бути та яким я не бачив його багато років. Як ніколи ясно згадалося моє життя тут: вулиці, що розходяться на південь від Колумбійського університету, від аудиторій і гуртожитків, де я провів свої студентські роки. Для мене Нью-Йорк був пов’язаний з юністю — так само, як і для Роберта й Кейт. Зійшов з автобуса й пішки здолав два квартали до музею «Метрополітен». Сходи до музею були заповнені відвідувачами, що влаштувалися там, наче птахи, фотографуючи один одного, гучно розмовляючи, збігаючи щохвилини донизу — купувати гамбургери й кока-колу з вуличних візків, — очікуючи свої автобуси або друзів, чи просто даючи ногам перепочинок. Я зиґзаґами продерся крізь цей натовп і дістався вхідних дверей.

Тільки тоді збагнув, що майже десять років не входив у ті двері. Як можна було дозволити, щоб такий незмірно тривалий час проліг між мною й тим казковим входом, прикрашеним вазами з живими квітами вестибюлем, що стрімко злітав високо вгору, вавилонським натовпом, що заповнював його й невпинно тік в обох напрямках, до залів Стародавнього Єгипту через двері, які були розчахнуті справа? За кілька років потому моя дружина відвідала музей сама, а потім розповіла, що прямо під головними сходами відкрили новий відділ експозиції. Вона завітала туди, втомившись від блукання залами, й знайшла там виставку «Єгипет візантійської доби». Увійти туди одночасно могли не більше трьох осіб. Дружина завернула за ріг і побачила себе наодинці з кількома стародавніми експонатами, майстерно освітленими. Вона зізналася мені, що очі в неї наповнилися сльозами, тому що вид експонатів змусив її відчути свій зв’язок з іншими людьми. («Але ж ти була там на самоті», — заперечив я. Вона відповіла: «Ні, наодинці з речами, які хтось зробив».)

Я знав заздалегідь, що проведу там весь день, навіть огляд того, що зацікавило Роберта, забере не більше п’яти хвилин. Одразу почав пригадувати напівзабуті скарби: меблі колоніальних часів, балкони в іспанському стилі, картини художників епохи бароко, сповнене млості велике полотно Гогена, що мені особливо подобалося. Сюди потрібно було прийти не в суботу, коли натовп відвідувачів найбільший; чи вдасться мені бодай на щось подивитися зблизька? З іншого боку, Роберт помітив свою пані саме крізь натовп, тому і я, можливо, не помилився, ставши часткою натовпу. Прикріпивши над кишенею сорочки барвистий металевий жетон відвідувача й повісивши куртку на

1 ... 102 103 104 ... 171
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Викрадачі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Викрадачі"