Читати книгу - "Викрадачі"

яке надзвичайно живе обличчя! Якщо потрібно було б здогадатися, хто написав, я б сказав — Мане, хоча портрету бракувало його генія. Однак картина мала відноситися якраз до того періоду: акуратні мазки, якими зображено плечі, мереживо навколо шиї, розкішні чорні кучері — все це не зовсім нагадувало імпресіонізм. Обличчя передано в реалістичному стилі попередньої епохи в мистецтві. Уважно прочитав табличку: «Портрет Беатриси де Клерваль. 1879. Олів’є Віньйо». Беатриса де Клерваль! А написав портрет Олів’є Віньйо! Ця жінка дійсно жила. Колись давно.

Інформатор за столом довідок на першому поверсі охоче згодився допомогти мені. Ні, інших робіт Олів’є Віньйо в них немає. Немає також робіт, у назвах яких згадується Беатриса де Клерваль. Картина, яка мене зацікавила, потрапила до колекції музею у 1966 році, її купували з приватної колекції в Парижі. У той час, коли Роберт мешкав у Нью-Йорку, картину було на один рік позичено пересувній виставці, присвяченій французькому портрету періоду розквіту імпресіонізму. Інформатор посміхнувся й закивав — більше він нічого не знає. Відповідь по суті?

Я подякував, губи в мене пересохли. Роберт бачив її один-два рази, а потім картину зняли й передали пересувній виставці. Не було жодних галюцинацій, його зворушило чарівне зображення жінки на картині. Можливо, він розпитував, що сталося з картиною? Можливо, розпитував, можливо, ні. Її зникнення пасувало до міфу, яким він оточив цю жінку. А якщо він повертався до музею в наступні роки, для нього не важило, на місці картина чи ні — на той час він розробляв своє власне бачення жінки. Якщо навіть він бачив картину всього декілька разів, він, безсумнівно, замалював її, зробив дуже добрий начерк, тому й картини, намальовані ним пізніше, так схожі на неї, навіть у деталях.

А може, він розшукав картину в якомусь альбомі? Зрозуміло, ані художник, ані його модель не належать до широко відомих, проте робота Віньйо відзначалася такою якістю, що «Метрополітен» не завагався придбати портрет. Я ще завітав до кіоску сувенірів, але там не було ні окремої репродукції картини, ні будь-якої книги, де було б вміщено таку репродукцію. Знову піднявся сходами нагору, повернувся до галереї. Жінка чекала на мене там, сяюча, усміхнена, готова заговорити. Я витяг свій блокнот і замалював її, нахил її голови — ні, в мене виходило не так гарно. Постояв трохи, вдивляючись в її очі. Важко було залишати музей, не взявши її із собою.

Розділ 58

Мері

Після закінчення факультету мистецтв я виконувала будь-яку роботу, якщо могла взагалі її знайти, аж нарешті влаштувалася викладачем у Вашингтоні. Час від часу мені щастило виставити одну роботу, отримати невеликий грант на написання картини, а то навіть і потрапити на солідний семінар. Кілька років тому, наприкінці серпня, я потрапила на семінар, про який хочу розповісти. Проводився він у старовинному маєтку в штаті Мен, на узбережжі, яке я багато разів мріяла побачити, а можливо, й намалювати. Вирушила туди з Вашингтона у своєму пікапі, синьому «шевроле» випуску 1960-х років, він дуже мені подобався (пізніше прийшлося відправити його в утиль). У кузові були мольберти, великий дерев’яний ящик з приладдям, спальний мішок з подушкою, солдатський мішок (він належав батькові, який свого часу був на війні в Кореї), куди я запхала джинси й білі футболки, старі купальники, старі рушники, взагалі все старе.

Коли складала речі, то збагнула, як далеко пішла від Мазі та її виховання: Мазі нізащо не потерпіла б ні того, як я пакуюся, ні того, що саме я пакую, — тієї купи зношених речей, сірих кросівок та скриньок з приладдям художника. Особливо невдоволена була б вона футболкою з напіввицвілими літерами «Барнетт» на грудях і брюками захисного кольору з відірваною задньою кишенею. Однак я не була панком: доглядала своє довге блискуче волосся, зберігала шовкову шкіру, а старезні речі тримала в чистоті. На шиї носила золотий ланцюжок з гранатовим кулоном, а під зовнішнім лахміттям — мережаний ліфчик і трусики, які купила незадовго до того. Такою я собі подобалася — округлості прикриті з потаємною вишуканістю, яка не впадає в око. І та вишуканість призначена не для чоловіків (встигли набриднути в студентські роки), а для тієї хвилини вночі, коли я скидаю заплямовані фарбами білу блузку й джинси, крізь дірки яких було бачити мої коліна. Все призначалося лише для мене — я сама була власним скарбом.

Я вирушила в дорогу рано вранці й трималася путівців у напрямку Мена, а заночувала в Род-Айленді, у напівпорожньому мотелі, побудованому ще у 1950-ті роки: невеличкі біленькі котеджі, вивіска з чудернацькими чорними літерами — все це неприємно нагадувало мотель з фільму «Психопат».[117] Однак там не було жодного вбивці, і я мирно проспала майже до восьмої, а потім поснідала яєчнею в сусідній їдальні, повній тютюнового диму. Сидячи там, зробила кілька начерків у блокноті: засиджені мухами завіси з обох боків вікна, на якому стояли ящики зі штучними квітами, людей, що пили каву.

На кордоні штату Мен стояв знак, що тут переходять дорогу лосі, обабіч дороги потяглися хвойні дерева — вони майже змикалися, немов армія велетнів; ані людського житла, ані з’їзду з дороги, тільки стрункі високі смереки на багато кілометрів уперед. А потім на узбіччі з’явилися наноси світлого піску, і я збагнула, що наближаюся до берега океану. Від цього мене охопило гостре хвилювання, як у ті дні, коли Мазі вивозила нас на літні канікули до Кейп-Мей у Нью-Джерсі. Уявила, як малюватиму на березі або сидітиму на скелях біля води під місячним сяйвом, на самоті. В той час я знаходила романтику в тому, щоби бути наодинці із самою собою. Ще не знала, як гірко бути самотньою, як це іноді може зруйнувати тобі весь день, а потім іще й ще, якщо не бути обережною.

Мені знадобився певний час, аби відшукати вірну дорогу через місто, а потім до потрібного маєтку: на запрошеннях до семінару було надруковано маленьку карту, й маршрут закінчувався біля бухточки, далеко від цивілізації. Останні дві дороги, якими я діставалася туди, були ґрунтовими просіками межи густих соснових лісів, але там було приємно, на плечі мені в лісових сутінках сипалися соснові лусочки. Проїхавши кілька кілометрів крізь ліс, я побачила будинок з медяників — принаймні, він виглядав саме таким; на дерев’яній брамі напис великими літерами: ЦЕНТР ВІДПОЧИНКУ РОКІ-БІЧ. Поблизу не було ні душі, а трохи далі я була змушена зробити поворот і опинилася на зеленому лужку. Великий дерев’яний особняк був прикрашений