Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Аліна, що стояла позаду, кинула на них короткий погляд, але промовчала — її очі блиснули розумінням, і вона відвернулась, даючи їм простір. Зал повільно повернувся до життя — шепоти, скрип стільців, — але для Максима й Кіри ця мить залишилась їхньою.

Максим обіймав Кіру, її тепло було якорем у бурхливому морі Пустки. Її руки міцно тримали його, і між ними вібрувала невидима нитка — зв’язок, який давно існував, але ніколи не озвучувався. Після бурі він не відштовхував це — воно відчувалось правильним, справжнім.

— Кіро, — почав він, заглядаючи в її очі, — я хочу сказати тобі…

Але Герман з’явився поруч, його присутність була тихою, але відчутною. Він підійшов із легкою усмішкою — спокійною, братською — і поклав руку на плече Максима, не руйнуючи моменту.

— Радий бачити тебе живим, брате, — тихо сказав він, його голос був теплим і щирим.

Максим обернувся до нього, не відпускаючи Кіру одразу. Їхні погляди зустрілись — короткий, мовчазний обмін, повний вдячності й розуміння. Вони знову разом, і це був не просто збіг, а новий початок. Герман відступив, даючи простір, але його жест додав Максиму твердості.

Мить розірвав голос Кольта, що прогримів по залі:

— Радий бачити тебе живим, Максиме. Але часу на особисте немає. Треба говорити.

Максим зітхнув, його руки неохоче відпустили Кіру. Реальність повернулась, але тепло її дотику залишилось із ним. Кивнувши Кірі й Герману, він повернувся до Кольта.

— Зрозумів, — відповів він коротко, його голос був спокійним, але твердим.

Він окинув зал поглядом, знайшовши Діму й Арсена. Їхні очі зустрілись — у них промайнуло полегшення, і короткий кивок став знаком: вони разом, попри все, готові йти до кінця. Максим зібрався з думками, відчуваючи, як вага моменту лягає на плечі.

Кольт почав переговори, але його слова різко перебив гучний голос із кінця столу:

— Я не сидітиму з Рейдерами! — проголосив лідер Тіней, високий чоловік із крижаним поглядом і гострими рисами. Його голос дзвенів гнівом і зневагою. — Ти хочеш, щоб ми йшли з тими, хто вбивав наших людей? Це не союз, це самогубство! Вони не зміняться — ніколи!

Зал завмер. Напруга стала густою, майже відчутною. Усі погляди звернулись до Аліни та її Рейдерів. Їхні обличчя залишались непроникними, але руки стиснулись міцніше — вони були готові. Аліна підняла підборіддя, її очі блиснули, але вона промовчала, довіривши відповідь Максиму.

Він відчув, як гнів спалахує — не на лідера Тіней, а на сліпу ворожнечу, що роз’їдала їх усіх. Повільно вставши, він відступив від столу, його постать притягнула увагу зали.

— Я розумію твій гнів, — сказав він, його голос був твердим, але без осуду, дивлячись у крижані очі лідера Тіней. — Ми всі втратили людей. Я теж втрачав їх через Рейдерів — бачив, як вони падають, і не міг нічого вдіяти. Але я не сліпий. У багатьох наших проблемах ми винні самі — малювали собі ворогів там, де їх не було, розпалювали розлади між кланами, групами, об’єднаннями. Кожен тут винен по-своєму.

Лідер Тіней фиркнув, схрестивши руки.

— Легко тобі казати, Сталкере, — зневажливо кинув він. — Як мені довіритись тим, хто різав моїх людей?

Максим ступив уперед, його погляд не відступав — холодний, але людяний.

— Аліна розповідала мені, — тихо почав він, і його слова впали в тишу, як камінь у воду. — "А деякі з вас полювали на нас — заради розваги. Гарна розвага, правда?" — процитував він її, його голос став гострішим. — Ми гнали їх, як звірів, а вони бились, бо іншого вибору не мали. Ти хочеш помсти чи виживання? Бо я обираю друге.

Лідер Тіней стиснув щелепу, його очі блиснули, але він не відповів одразу. Максим скористався тишею, звертаючись до всіх:

— Ми тут не для нової сварки між собою. На горизонті є ворог, він загальний для усіх, що знищує Пустку й наших людей. Якщо ми гризтимемось, то лише полегшимо йому шлях.

Лідер Тіней повільно сів, його невдоволення кипіло, але він промовив:

— Я слухатиму. Поки що. Але це не згода.

Максим кивнув — це був максимум зараз. Напруга спала, але не зникла. Усі дивилися на нього — Кіра, Герман, Аліна. Він відчув їхні погляди: Кіра здригнулась, її очі розширились від болючої правди, Герман насупився, його рука стиснулась у кулак, Аліна підняла голову вище, вдячна за його слова.

— Вони знищили Більшовик, і ще декілька кланів — додав він, його голос став важчим. — І підуть далі, якщо ми не зупинимось. Поодинці нас переб’ють.

— І як ти нас об’єднаєш? — кинув виклик один із бійців, його погляд був гострим. — Що ти можеш дати?

Максим вдихнув, його плечі розправились. Він не шукав цієї ролі — стояти перед усіма, вести їх, — але буря навчила його: якщо не він, то хто? Його голос був спокійним, але пронизував зал:

— Я не обіцяю чудес. Але я знаю: ми всі тут винні — і ті, хто гнав, і ті, хто бився у відповідь. Ми самі себе розірвали. Союз — це не про прощення, а про те, щоб вистояти. Разом.

Зал вибухнув шепотами. Кіра опустила погляд, її руки тремтіли — слова про полювання зачепили її власний біль. Герман стиснув губи, його очі потемніли — він знав, що Максим правий, але правда різала. Аліна глянула на нього з тихою гордістю, її постава стала ще твердішою.