Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

— Як ти? — тихо спитав він, голос був низьким, але теплим.

Аліна ледь здригнулась, здивована його питанням, але швидко опанувала себе. На її губах промайнула втомлена усмішка — більше гримаса, ніж радість.

— Краще, ніж ти думаєш, — відповіла вона, знизивши плечима. — Звикла.

Максим насупився, його брови зійшлись. Він бачив її гордість, але відчував і біль за цією стіною.

— Не всі тут тебе ненавидять, — сказав він, його тон був твердим, але без осуду. — Це просто страх. Не дай йому взяти гору.

Аліна глянула на нього, її очі блиснули — холодно, але з тінню вдячності. Вона провела рукою по попелястому волоссю, ніби відганяючи важкі думки.

— Страх породжує ненависть, — тихо сказала вона. — Я бачила ці погляди все життя. Знаєш, що смішно? — її голос став гострішим, але в ньому тремтіла вразливість. — Вони бояться мене так само, як я колись боялась їх.

Максим мовчав, її слова вдарили в нього відлунням бурі — страх, що обертається ненавистю, був йому знайомий. Він бачив його в очах двійника, чув у голосі Кіри. Але тепер він знав: за страхом можна знайти щось інше — не слабкість, а силу.

— Ми це змінимо, — сказав він, його голос був тихим, але впевненим, ніби обіцянка самому собі. — Для цього ми тут.

Аліна кивнула, але в її очах промайнув сумнів. Вона не відповіла, лише глянула на двері, стиснувши губи. Максим відчув її невпевненість, але не став тиснути — після бурі він навчився давати простір.

— Ходімо, — кинув він, кивнувши на вхід.

Він штовхнув двері, і група ступила всередину. У коридорах Цитаделі їх зустріли ті ж погляди — насторожені, осудливі, пронизливі. Максим ішов попереду, його хода була впевненою, але не різкою — він ніс із собою твердість, загартовану в піску. Аліна трималась поруч, її люди — позаду, їхні кроки відбивались луною в тісних стінах.

Сходи на третій поверх гуділи від напруги. Мешканці Цитаделі — Сталкери, торговці, прості люди — висовувались із-за перил, щоб глянути вниз. Купка Рейдерів, що спокійно йшла коридорами до зали, де вирішувалась доля Київської Пустки, була для них видовищем — загрозливим і незбагненним. Повітря стало важким, ніби його стиснули невидимі лещата, дихати було важко.

Максим відчував це — кожен погляд, кожен шепіт. Але після бурі він умів стояти під таким тиском. Його очі були зосередженими, але не холодними — в них горіла тиха впевненість. Він знав, що попереду чекає Кольт, переговори, і, можливо, Кіра. І він був готовий — не лише вистояти, а й змінити те, що бачив навколо.

Максим і Аліна, разом із Рейдерами, піднялись на третій поверх Цитаделі. Їх зустріли бійці Чорної Мітки — мовчазні, з пильними поглядами, — і провели до зали, де в центрі стояв величезний стіл. Навколо нього вже зібрались представники кланів і угруповань — знайомі обличчя з минулих битв і союгів. Атмосфера гуділа від напруги: кожен тут був силою, кожен стежив за іншими з обережністю й недовірою, ніби чекаючи першого удару.

Максим увійшов у зал, його очі швидко оббігли приміщення, шукаючи тих, із ким він розлучився перед вилазкою до Рейдерів. Лідери кланів сиділи за столом, їхні погляди — гострі, як леза, — миттю звернулись до новоприбулих. Напруга стиснула повітря, але Максим тримав голову високо — буря загартувала його для таких моментів.

І тоді він побачив її. Кіра сиділа поруч із Германом, її обличчя спершу застигло від здивування, але за мить осяялось радістю й полегшенням. Вона не стрималась — різко підвелась і кинулась до нього, обіймаючи так міцно, що Максим відчув, як її тепло пронизує його наскрізь.

— Максиме! — вигукнула вона, її голос тремтів від емоцій. — Я знала, що ти повернешся… — прошепотіла вона, притискаючись до нього щільніше, ніби боялась, що він розтане, якщо відпустити.

Її обійми були не просто радісними — у них був страх, що він не повернеться, і вдячність, що він тут. Максим відчув це в її стиснутих руках, у тому, як вона притулилась до нього — не просто союзник, а хтось, хто чекав його, хто молився за нього, коли він ішов у пекло Рейдерів. Це був відгомін її слів перед його відходом — тих самих, коли вона просила його повернутись, коли захищала його перед батьком. Її імпульс був логічним: Кіра пережила його відсутність як втрату, і тепер, побачивши його живим, не могла стримати того, що тримала в собі.

Максим завмер на мить, його подих зупинився. Зал — шум, погляди, напруга — відступив, залишивши лише Кіру, її тепло й цей момент. Після бурі він навчився не відштовхувати таке — її обійми не лякали його, як колись, а гріли, ніби повертаючи частину того, що він вважав утраченим. Він обережно обняв її у відповідь, його руки лягли на її спину, дозволяючи собі відчути її присутність глибше.

Він м’яко відсторонився — лише трохи, щоб зазирнути їй в очі. Її погляд — повний надії, тепла й чогось невимовного — змусив його серце стиснутись. Ці очі бачили смерть і руїни, але зараз світились так, ніби між ними була нитка, яку вони обоє відчували, хоч і не називали.

— Я радий, що ти тут, — тихо сказав він, його голос був щирим, без тіні цинізму. Його руки затримались на її плечах — не просто жест, а знак: вона важлива, і він не відштовхне її знову.

Його відповідь була логічною — після бурі він не боїться близькості, не ховається за стіною. Кіра захищала його перед батьком, чекала його, і він знав це ще до того, як пішов. Її обійми нагадали йому про тепло, якого він давно уникав, але яке тепер приймав як шанс — не лише вижити, а жити. Він не кинувся в її обійми з тією ж імпульсивністю — це не в його натурі, — але його щирість і дотик показали: він готовий бути поруч, не відступаючи від того, що між ними росте.