Читати книгу - "Відьма"

О Боже, які образи вона їм показувала! Ніщо в їхніх повсякденних фантазіях навіть не наближалося до цього невимовного жахіття. Ніколи навіть у найпохмуріші миті свого життя не переживали вони такої ворожої меланхолії, такого руйнівного горя. Як тільки вони перетнули знак на в’їзді до Блек-Спрінга, то ніби увійшли до невидимої хмари отруйного газу, в якій висів тягар песимізму, страху і бажання вкоротити собі віку. Грімові довелося тримати Воррена, щоб той не розтрощив собі череп об щербату асфальтну поверхню дороги, але й він сам прагнув, щоб його власна голова тріснула і звідти вивалилися ті бридкі думки, які мучили її.

Якось їм вдалося розвернутися, перетнути межу міста і повернутися у Блек-Спрінг. Вони стояли там, ніби люди, що вижили в корабельній аварії, завмерши між двома океанами божевілля, втупившись у помаранчевий світлофор, що висів на невеликій відстані від них біля безпечного притулку — армійського центру відпочинку. Перед ними була смерть, але Грім боявся речей, набагато гірших за смерть.

Вони кричали. Вони сигналили. Вони розстріляли усі сигнальні ракети. До них приєдналася пара сміливців, що жили неподалік і вийшли на шум, але ніхто не вийшов із армійського будинку, і жодної машини не з’явилося на дорозі. Клер висловила припущення, що в будинку нікого не було — і це при тому, що там світилися різдвяні вогники — або що звук від їхніх автомобільних сигналів доносився не далі ніж на кілька сотень метрів, але Грімові було незрозуміло, кого вона хотіла переконати. Гаразд, могло бути й так. Через п’ятнадцять хвилин вони повернулися, взявши з собою дохріна феєрверків з кузова пікапа Боба Тукі — а Боббі був місцевим мачо, якому завжди вдавалося не потрапляти на зайві очі під час різдвяних свят. Вони влаштували безупинне, незрівнянне шоу з червоних і зелених вогнів, це шоу освітило обриси пагорбів, і його можна було побачити й почути у радіусі кількох кілометрів, у Гайленд-Фолзі, у Вест-Пойнті та, мабуть, і по той бік Гудзона.

Але й після того нічого не сталося.

Ніхто до них не приїхав.

Єдина відповідь прийшла до них за кілька хвилин до одинадцятої тридцять, коли у повітрі розсіявся запах пороху. То був пронизливий, маніакальний крик, що зринув із темряви за ними, — дошкульний, гострий зойк, від якого в Грімовому тілі, здавалося, замерзли всі суглоби. Але він відразу впізнав цей крик — авжеж, що ж іще то могло бути…

Позаду них, на відстані, всередині кордонів Блек-Спрінга, там, де була припаркована службова машина, крізь дорогу метушливо побіг павич. За ним ще один… і ще. Інші павичі виткнули голови з підліску уздовж узбіччя, повернулися до Гріма і його команди й почали хрипко, тужливо верещати, спочатку по одному, а потім усі разом в унісон. Гріму ніколи й на думку не спадало, що павичеві крики здатні сповнити його таким запаморочливим страхом, але сталося саме так, і усе перед його очима почало хитатися, ніби йому засліпило зір. Він якнайглибше вдихнув, набравши в легені холодного повітря, і йому вдалося не знепритомніти. Від повітря в голові стало трохи ясніше, і то вже було бодай якимось полегшенням.

Воррен повернувся до нього, і Грім побачив у тьмяному світлі, що з його обличчя злетіла уся та несамовита рішучість, яку він зміг знайти у собі для протистояння подіям, що насувалися, й тепер на обличчі залишилась лише похмура маска покірності та фаталістичного спокою.

— Ось і павичі. Ти ж знаєш, що це означає?

Грім нічого не відповів. Та насправді відповіді від нього ніхто й не чекав. Вони були щурами у пастці. З кожною годиною, протягом якої до них ніхто не прибував з-за меж міста, танули шанси на те, що хтось взагалі з’явиться. Грім це знав. Але що буде, якщо години перетворяться на дні? Що тоді на них чекатиме? На думку спадали легенди про прадавні морозні зими, про голод та епідемії, про запустіння мертвого міста, а тим часом павичі хрипкими голосами волали свою навіжену симфонію, і невдовзі Грім відчув, що йому нестримно хочеться заверещати разом із ними.

«Може, мені краще пройтися? — подумав він. — Просто піти трохи прогулятися дорогою. Що мені втрачати?»

Цей імпульс був таким спокусливим, і скидалося на те, що від тієї прогулянки вже нікуди не дітися… але Воррен Кастільо простим, сповненим симпатії жестом вхопив його за руку, легко її стиснув і потягнув його назад. Капітан мав останнім залишати корабель, що тоне.

На ранок Грім планував повернутися до міського кордону, як тільки перший промінь світла торкнеться неба над Гудзоном. У п’ятницю зранку на дорозі неодмінно мають бути жителі передмість, що їдуть на роботу. Шосе 293 не було автомагістраллю, але на ньому завжди були машини. Завжди. Вони зможуть зупинити їх, коли ті наблизяться.

«Гаразд, а що потім? Що, гадаєш ти, зможуть зробити офіційні особи у Пойнті?.. Промовлять «авада кедавра», і відьма зникне?»

Грім відкинув цю думку. Але, як з’ясувалося, то була найменша з його турбот. Бо він почув його навіть з вулиці Олд-Майнерз-роуд, почув цей приглушений, неспокійний гомін юрби, що зібралася на майдані й на вулицях навколо Кришталевої церкви. З усіх боків туди стікалися невеликі групки людей, щоб подивитися, що відбувається. Грім збліднув, побачивши, що в багатьох людей, наляканих невідомістю, що підстерігала за стінами їхніх будинків, були кухонні ножі, молотки, бейсбольні битки… а в декого — й вогнепальна зброя. Здебільшого ця зброя була просто частиною екіпіровки, але руки в тих людей явно свербіли, і в разі потреби вони були готові пролити кров. Охайно одягнена жінка, в якій він упізнав доглядальницю з будинку для літніх людей, зірвала зі стіни розп’яття і, похмуро тримаючи його над собою, йшла за натовпом, спотикаючись і хитаючись, ніби сп’яніла.

— Отже, почалося, — сказав Грім. — Усім тепер торба і гаплик.

Воррен похмуро похитав головою:

— Торба і гаплик почалися вже дуже-дуже давно.

Його охопило потужне почуття дежавю. Знову та сама загальноміська травма, знову — повторення масових зборів п’ятнадцятого листопада, коли юних звинувачених у каменуванні відьми публічно катували у присутності усіх жителів міста… Щоправда, сьогодні на вулиці вийшло і значно менше людей, аніж тоді. І атмосфера зараз також була іншою, більш гнітючою. У повітрі