Читати книгу - "Відьма"

— Ні, не бачиш? — продовжив він. — Отже, тоді керую я!

Клер відступила назад. Грім притлумив бажання здерти з її хвостика гумку для волосся й таким чином ослабити тиск на лоб, і повернувся до старенької «Сі-Бі» радіостанції. Його спітнілі скроні блищали у світлі похідних бензинових ламп, коли він намагався її налаштувати, але в результаті отримав лише мертву тишу на всіх частотах.

Підійшла Люсі Еверетт із супутниковим телефоном.

— Роберте, і тут зв’язку теж немає…

— Якого дідька! — він вихопив апарат з її рук. — Це ж бісів супутник. Він нічого не має спільного з нашою мережею зв’язку! — Він невпевнено постукав по телефону на столі, подивився на екран, а потім швиргонув його у куток. «Колючий дріт, колючий дріт», — думав він, намагаючись заспокоїтись, але розум його не слухався. «Вона не хоче, щоб її розуміли, ніхто не повинен її розуміти. Катаріна — це потойбічна годинникова бомба.»

«Роберте, заспокойся», — благав, здавалося, лоб Клер, і це було єдине, що міг робити Грім, щоб не закричати.

А от стан Марті Келлера був іще гіршим. Хлопець зламався невдовзі після того, як повернувся Воррен із приголомшливими новинами. Він почав кидатися на стіну, махаючи руками і ногами на всі боки, а Люсі з Грімом намагалися зупинити його. Його рот нагадував аеродинамічну трубу, з якої вилітали лють, відраза і страх. Нарешті заспокоївшись, він хрипким голосом перепросив, сказав, що боїться пітьми, що відчуває від неї клаустрофобію. Але Грім знав те, чого Марті не насмілювався сказати вголос: він боявся смерті, яка вже блукала вулицями. А тепер сидів, прихилившись до стіни з ліхтариком у тремтячих руках, вихиливши півпляшки теплої горілки «Смірнофф».

— Треба її вбити, доки вона нас усіх зі світу не зжила, — казав Марті, сидячи на підлозі. Його голос звучав так, ніби його язик перетворився на желе.

— І як ти збираєшся це зробити? — нетерпляче запитав Грім.

— Головне — заскочити її зненацька, — в устах людини, яка залилася горілкою по самі вуха, ця логіка звучала беззаперечно. — Саме так ті діти змогли її каменувати. Вони підійшли до неї, а вона їх не побачила. Хутко пустити кулю в лоб — ось про що я кажу. В нас, може, ще й вийде.

Грімові вдалося не піддатися істерії Марті, й це вже було добре. Це підвищило його самооцінку — він не опинився серед тих, хто виявив безхребетність чи втратив здоровий глузд.

— Упродовж трьох сраних століть ми намагалися вбити її, — відповів він. — А ще, до речі, її очі тоді були закриті. Ти, що, досі не втямив? Їм вдалося її каменувати з однієї-однісінької причини — вона сама дозволила їм це. Вона хотіла, щоб її побили камінням. Вона хотіла, щоб наша моральність прогнила внівець. Це все було частиною її плану. Усе: струмок, що кровоточив, суд, непристойне катування на майдані, самогубство Тайлера… усе це — етапи нашого остаточного знищення. І лише потім вона змогла знайти того, хто зняв із неї шви.

— А хто то був, як ти вважаєш? — запитала Клер.

— Джейдон Холст? — висловив припущення Воррен. — Це б мене аніскільки не здивувало. Або його мати, та збожеволіла удова м’ясника — щоб помститися за те, що зробили з її сином.

Клер похитала головою.

— У жодному разі. Вона настільки сильно боїться Катаріни, наскільки до того була нею одержима.

— Я гадаю, це зробив Стів Грант, — промовив Грім.

— Стів? Та ну… а чому?

— Я не знаю, — нахмурився Грім. Він скосив погляд і вдивився у неосвітлену половину центру управління. Головний екран був оповитий мороком. Хтось легко і швидко рухався там. Люсі нахилила голову, явно почувши те саме.

— Можливо, тому, що він — останній, кого б ти запідозрив.

— Це безглуздо, — заявив Воррен, але в його голосі прозвучала нотка сумніву.

Грім вдивлявся у пітьму. В істоти, яка там ворушилася, з’явилися товариші. Він побачив, як уздовж стіни хутко пробігла тінь у напрямку Марті, чорна як смола, жилава, її хутро кишіло блохами, але він не міг збагнути, про що говорили йому його очі. Не встиг Грім вимовити й слова, як Марті закричав і впустив ліхтарик. Промінь світла метнувся по підлозі, й щось звідти стрімголов утекло. То був монструозної величини щур. «Завбільшки з молоду кішку», — подумав Грім.

— Сучий син, він вкусив мене! — простогнав Марті й підвівся, витягнувши руку перед собою. На тильній стороні долоні в нього була рана, що кровоточила. Грім направив світло власного ліхтаря у місце перед екраном — і ніби мороз пройняв його до самих кісток. Підступними, схожими на краплини очима на нього дивилося п’ятеро щурів, а їхні схожі на черв’яків хвости обкрутилися довкола їхніх жирних тіл. Один із гризунів видавався змарнілим, його очі були вкриті білою плівкою. Тварина явно була хворою.

Клер теж це помітила.

— Забираймося звідси геть до біса, — сказала вона.

— Добре, — відповів Грім із неочікуваною рішучістю. — Люсі, допоможи Марті обробити руку. На кухні є аптечка. Ретельно продезінфікуй рану. Вона ніби неглибока, але мені не хочеться, щоб він чимось заразився. — «Ти боїшся зовсім не цього», — сказав йому голос всередині, але він зусиллям волі змусив його замовкнути. — Клер, Воррен і я беремо службову машину. Ідемо до Вест-Пойнту, а якщо з якоїсь причини ми не зможемо цього зробити, зупинимося біля першого ж будинку в верхній частині Гайленд-Фолз і викличемо першого-ліпшого, кого тільки, в біса, знайдемо. Ви з Марті можете взяти вашу машину. Я хочу, щоб ви остерігалися будь-яких незвичних явищ, взагалі будь-чого. Якщо знайдете Катаріну, тримайтеся від неї подалі, але подайте сигнал тривоги. Переконайтеся, що місцеві тримають її у полі зору, й негайно доповідайте нам на дорогу 293, там буде наша машина.

— Роберте, ми не можемо виїхати з міста…

Але Грім хотів переконатися в тому сам. Перші літні котеджі по дорозі у верхній частині Гайленд-Фолз були десь за п’ять кілометрів від Блек-Спрінга, і вперше за все життя він був справді задоволеним цим фактом, а до армійського центру відпочинку біля Круглого ставка не було навіть і восьмисот метрів. Катаріна була відьмою з сімнадцятого століття, а не якимось іншопланетним силовим полем. Наскільки погано почуватимешся, проїхавши вісімсот метрів?

Але допомога більше нізвідки не прийде.

Ніхто з них не міг здолати навіть і половини шляху до будинку армійського відпочинку, де миготіли різдвяні вогники. Дорогою вони ледве не втратили Воррена Кастільо, і Грімові довелося робити запаморочливі фігури вищого пілотажу, що йому самому ледь не коштувало життя.