Читати книгу - "Смілла та її відчуття снігу"

Наша крейсерська швидкість 18 вузлів. Від 400 до 450 морських миль на добу. Це означає, що приблизно через дванадцять годин ми будемо на місці. Якщо я була права. Якщо ми прямуємо до глетчера Баррен на Гела Альта.

Щось важке протягли по коридору. Коли двері на ют зачиняються, я виходжу з каюти. Через шибку в дверях мені видно, як Верлен і Хансен везуть у напрямку до корми багаж механіка. Чорні ящики, схожі на ті, в яких музиканти возять свою апаратуру, покладені на візки. У нього, мабуть, був переважок багажу в літаку. Це дорого коштує. Цікаво, хто це сплатив?

2

Якщо в такій країні, як Данія, ти дожив до тридцяти семи років, періодично обходячись без ліків, не наклавши на себе руки, не повністю розгубивши ідеали свого ніжного дитинства, отже, ти дещо зрозумів про те, як треба зустрічати життєві знегоди.

У сімдесяті роки в Туле за допомогою устаткування, яке поміщалося в метеорологічних зондах, ми проводили дослідження переохолоджених крапель. Ці краплі протягом короткого часу існують у хмарах на великій висоті. Навколо них холод, але цілковитий спокій. У нерухомій «кишені» їхня температура падає до 40 градусів. Вони повинні були б перетворитися на лід, але вони не хочуть, вони линуть у цілковитому спокої й рівновазі.

Саме так я намагаюся зустріти знегоди.

«Кронос» ще не затих. Відчувається невидиме життя і рух. Але довго чекати не можна.

Я могла б пройти через машинне відділення і твіндек. Якби це не було пов’язано з безліччю клаустрофобічних спогадів. Якщо вже вони прийдуть по мене, я хотіла б їх бачити.

Ют яскраво освітлений. Я роблю глибокий вдих і виходжу на сцену. Краєм ока я бачу, як повз мене пропливають талі й огорожа навколо щогли. Я опиняюся біля ютової надбудови і відмикаю ключем двері. Увійшовши, я стою якийсь час біля вікна й дивлюся на палубу.

Це володіння Верлена. Навіть зараз, коли тут немає ні душі, відчувається його присутність.

Я замикаю за собою двері. Моєю зброєю весь час були ті деталі, про які ніхто не знає. Моя особистість, мої наміри, Яккельсенів ключ-провідник. Вони не можуть знати, що він у мене є. Вони повинні думати, що моє проникнення через ют минулого разу було випадковістю, результатом їхньої забудькуватості. Вони боялися, що я щось знайшла. Але про ключ вони нічого не можуть знати.

У першому приміщенні я освітлюю ліхтариком щільно упаковані й закріплені банки зі свинцевим суриком, ґрунтівкою, корабельним лаком, шпаклівкою, спеціальним розчинником, ящики з респіраторами, епоксидною смолою, щітками й валиками. Все акуратно складено і чисто. Верленова заслуга.

Наступні двері — це задні двері вбиральні. Двері навпроти ведуть у душову з двома кабінами. Наступні — у слюсарну майстерню. Де Хансен полірує крейдою свої ножі.

Остання каюта — це електромайстерня. У лабіринті шаф, полиць та ящиків можна було б заховати невеликого слона, і мені знадобилася б година на його пошуки. У мене немає години. Отже я зачиняю двері і йду вниз.

Тепер двері, що ведуть у твіндек, замкнуті. І взяті на засув. Хтось хотів бути цілковито впевненим у тому, що ніхто не зможе туди увійти. Якщо я запалюю ліхтарик, то лише на коротку мить. Це напевно зайва обережність — адже я стою в абсолютно темному приміщенні без вікон. Але моя нервова система більшого не витримує.

Я зупиняюся, щоб прислухатися. Мені треба зробити над собою зусилля, щоб не запанікувати. Мені завжди темрява не дуже подобалася. Я ніколи-не могла зрозуміти звичку данців вештатися ночами. Прогулюватися вечорами в непроглядній пітьмі. Слухати солов’їв у лісі. Неодмінно виходити дивитися на зірки. Влаштовувати змагання з нічного орієнтування.

До темряви треба ставитися з повагою. Ніч — це той час, коли Всесвіт нуртує злом і небезпекою. І можна називати це марновірством. Можна називати це страхом темряви. Але вдавати, що ніч — це те ж саме, що й день, тільки без світла, безглуздо. Ніч існує для того, щоб збиратися разом під дахом дому. Якщо тільки ти волею випадку не самотній і не змушений робити щось інше.

У темряві звуки розрізняєш краще, ніж предмети. Звук води з-під гвинта десь під моїми ногами. Приглушений шум попутного потоку. Гул двигуна. Вентиляція. Обертання гребного вала в підшипниках. Маленький електричний компресор, місцезнаходження якого майже неможливо встановити. Як, перебуваючи у квартирі, неможливо визначити, у кого із сусідів працює холодильник.

Тут теж є холодильник. Я знаходжу його не по звуку. Я знаходжу його, тому що завдяки темряві я можу чітко уявити своє креслення судна. Я вимірюю коридор кроками. Але вже заздалегідь знаю результат. Просто через хвилювання я раніше цього не помічала. Коридор на два метри коротший, ніж він має бути. Десь у кінці його, за стіною, повинна бути, за словами Яккельсена, гідравлічна система стернового керування. Але вона не може займати два метри.

Я освітлюю стіну. Вона покрита тією ж фанерою, що й решта стін, — ось чому я раніше нічого не помітила. Але фанеру цю прибили відносно недавно. Звідкись із-за неї доноситься приглушене гудіння, схоже на звук працюючого холодильника. Фанера щільно прибита. Це не ретельно зроблений тайник. Його нашвидку спорудили за відсутністю кращого. Але одній мені не вдалося б зняти фанеру. Навіть якби в мене й були необхідні інструменти.

Я відчиняю найближчі двері.

Уздовж стіни стоять чорні ящики. На них написано: «Grimlot Music Instruments Flight Cases».[69] Я відкриваю перший з них. Він чотирикутний, і з вигляду в ньому може поміститися динамік середнього розміру.

На гарантійному свідоцтві, що лежить під блакитними, блискучими балонами акваланга з емальованої сталі, написано: «Self-contained Underwater Breathing Apparatus».[70] Вони обтягнуті гумовою сіткою, щоб захистити фарбу від ударів.

Я відкриваю інший ящик, меншого розміру. У ньому щось, схоже на вентилі, які нагвинчують на акваланг. Яскраві, блискучі. Складені у вирізану за їх формою піногуму. Дихальний апарат. Але такого типу, якого я ніколи не бачила. Який кріпиться прямо на балони, замість того щоб прикріплятися до мундштука.

У наступному ящику манометри й ручні компаси. У великій валізі з ручкою лежать окуляри, три пари ластів, ножі з неіржавіючої сталі в гумових піхвах і два надувних жилети, на які прикріпляються балони.

У великому мішку два чорних гумових костюми з каптурами й блискавками біля кистей рук та на кісточках — це костюми для підводного