Читати книгу - "Хочу тебе кохати, Олена Тодорова"

Я сумую... Як звірюка, киця...

© Кирило Бойко

Нічого толком не планував. Збирався на спокійних тонах сказати їй, щоб не писала більше і фотки свої не слала. Але, щойно Варя сіла в машину, спала клема, і мозок перестав функціонувати.

Вона на нервах продовжує щось кричати. Не відповідаю. Не можу. Вдавлюю педаль газу, ледь не до упору, і дивлюся виключно на дорогу. Підриває спокуса топити так сотні й навіть тисячі кілометрів. Не знижувати швидкість, доки кляте академмістечко не залишиться лише в потемках нашої пам'яті. Якби це здатне було вирішити проблему, так би й зробив. Але ж такого не станеться. Втеча не зніме питання вади серця.

Сам не розумію, що і навіщо роблю. Як би у власних очах не виправдовувався, але, блядь, факти красномовніші за будь-які слова. Я взяв саме цю машину, залишив у Тохи вдома мобільник, провів Любомирову сліпою стежкою до ТРЦ, без будь-яких пояснень відвіз її... Можна сказати, вкрав.

- Дай свій телефон, - сухо вимагаю на виїзді з містечка.

- Навіщо?

- Дай.

Простягаю долоню - вкладає. Швидко змахую заставку з нашою спільною фоткою. Зчіплюючи зуби, не реагую на те саме тло головного екрана. Здійснюючи суто механічні рухи, вимикаю геолокацію. А потім, недовго думаючи, і зовсім відрубую телефон.

- Навіщо? - запитує Варя в сотий раз за сьогодні, коли віддаю їй непотрібний апарат.

- Так треба.

- Угу, - їдко хмикає вона.

Складаючи на грудях руки, сердито цокає язиком. На справжню злість не тягне. Якщо подумати, їй, безумовно, є через що психувати. Але вона замовкає. Ніяк не коментує, навіть коли кілометри за три з'їжджаю з траси на путівець і ще через якихось пару хвилин глушу мотор.

- Заспокоїлася? - видихаю в темряву.

Обличчя її толком не бачу, тільки слабкі обриси. Але вмикати світло не хочу. Так навіть легше - не бачити.

- Ти нормальний взагалі? Нормальний? - ніби не кричить, але голос дзвенить і тремтить.

- Не нервуй, Любомирова. Краще мовчи. Просто посидимо тихо, і я тебе відвезу назад.

- Серйозно? - підвищує все-таки голос. - І навіщо? Навіщо? Кинув мене! Ігнорував! Навіть залишитися друзями не захотів! А тепер ще й заблокував! І раптом "посидимо"?! Іди ти до біса, Бойка, ясно?!

Важкий подих - уся моя реакція. Стискаю пальцями низ рульового кільця і мовчу. Чекаю, поки ця шалена хвиля якось сама собою зійде. Без моєї участі. Але Любомирова не вгамовується. Перегинаючись через консоль, лупить мене долонею по плечу.

- Я питаю, ясно тобі?! Ти дістав мене! Ясно?!

Перехоплюю її руку раніше, ніж розумію, куди рухаюся і наскільки сильно ризикую. Місяць тримався. Думав, що запаяно все. Прориває несподівано. І варто потоку емоцій хлинути, зупинити його я вже не можу.

Підтягуючи Варю до себе, розходжуся ревом:

- Я дістав? А ти мене? Сказав, кінець! Крапка! Навіщо ти пишеш мені? Призначаєш зустрічі! Фотки надсилаєш! На хріна провокуєш? Це, блядь, нормально?! Я тебе питаю! Друзями, кажеш?! Які, на хуй, друзі, якщо мене колошматить поруч із тобою, як кінченого торчка?! Це ти розумієш? Розумієш, блядь?!

- Я провокую? - кричить вона мені в пику. - А ти...

- Так. Ти, - перебиваю злющим тоном. Просто груди по новій розполосовало, і я намагаюся впоратися з цією гидотою. - Відчепись, сказав. Не потрібна мені! Як тобі, блядь, ще пояснити?

Ніколи не думав, що доведеться щось подібне сказати. А зараз... Видаю, опускаю погляд і завмираю. Сам від болю здихаю. Вириваю шматками, залишаю дірку, яку, точно знаю, мені самому ніколи не залатати.

Вкрай рідко зі мною таке трапляється, щоб я не наважувався комусь в очі глянути. Любомировій після цих бридких слів боюся дивитися. Раптом побачу сльози. Або ж розчарування й остаточний відкат, що ще гірше.

Насилу ковтаючи, зчіплюю зуби і змушую себе. Підкидаю погляд і ціпенію. Варя не плаче. Інші резерви підключаючи, демонстративно киває. На голові не німб, а центуріонівський шолом загоряється. Знаю, чим загрожує. Буде стьобати. Гаразд, аби не плакала. Дасть Бог, вивезу.

- Тому мене сюди привіз, Бойка? Тому що не потрібна, привіз? Дуже цікаво!

- Сексу хочу. Тупо трахатися. І все, - похмуро підбиваю я. - Розумієшся, рідна? - останнє виривається поза моєю волею.

Вашу матір...

Помічаю, як Варя тягнеться до мого обличчя рукою. Прикриваючи повіки, збираюся дозволити вдарити. Заслужив. Більш ніж. Готовий фізично відповісти. Але вона не б'є. Просто притискає долоню до моєї щоки. Різко розплющуючи очі, знову дивлюся на неї. І не знаю, чи то це у Вариних зіницях вибухи відбуваються, чи то вони лише відображають те, що відбувається всередині мене. Видаю якийсь уривчастий хрип і жадібно вбираю все, що є.

- Тільки сексу, кажеш? - задихається Варя. - Ти їблива скотина! Тварина! - сердито, але тим же пошепки лається вона.

Не кричить. І я, втративши залишки сил, знову прикриваю повіки. Труся об її долоню, як та сама скотина. Спіймавши зап'ястя, у відкриту вдихаю запах. Кілька секунд ламаюся і притискаюся губами. Варя здригається і в якийсь момент робить спробу відсмикнути руку. Не пускаю. Розкриваючи губи, надсадно видихаю і розмашисто проходжуся язиком. Цілую вже волого. Впиваюся в тонке зап'ястя, як голодний пес у єдино доступне джерело живлення. Кусаю. Смокчу. Пещу. Заповнюють салон ці дикі звуки упереміш із двостороннім гучним обважнілим і почастішалим диханням.