Читати книгу - "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"

Я думав про нашу першу ніч, і те що ми не використовували захист, але я хотів вірити, що якщо вона на це погодилась, то як мінімум приймає пігулки. Як же ми тоді обидва помилялись. Але зараз ця помилка, зробила мене найщасливішим чоловіком у світі.

Намагаюсь якомога далі запхати свої образи на кохану, аби лише не гнівити всесвіт. Вона жива і це найголовніше зараз, все інше вирішимо згодом, бо попереду у нас буде ще не одна розмова, коли вона прийде до тями.

На очі потрапляють дитячі шкарпетки, які залишили на пеленаторі, вони  такі маленькі, наче лялькові, та хлопці такі крихітні, що скоріш за все вони будуть навіть завеликі для них. 

В комоді акуратними рядками складені дитячі речі. Мені потрібно привезти до лікарні декілька комплектів, тому дістаю з шухляди все підряд, щоб обрати найменші за розміром.

Боді складаю стопкою, а чоловічки окремо. Зазвичай дитячий одяг такий яскравий, але Аліна обрала стримані кольори, здебільшого сірий та світло голубий. Відкладаю потрібне, а все інше знову складаю до комода. Відкриваю по черзі інші шухляди, у пошуках пакета, і знаходжу прозору сумку з написом "На виписку". В середні підгузки, теплі комбінезони та знову чоловічки, розгортаю подивитись, чи підходять вони за розміром.

Читаю напис на чоловічку "Мамина радість", але очі знову повертаються до іншого, того, на якому написано "Татова гордість". Поясніть мені хтось, чому я плачу дивлячись на дитячий одяг? 

Про всяк випадок, відкриваю всі шухляди в комоді та шафі і передивляюсь речі, у пошуках тих, що можуть знадобитись хлопцям, або Аліні. Шукаю натяк на те, які книги вона любить, щоб почитати їй, поки вона спить і не поспішає прокидатись. Жодної книги або журналу, жодного натяку на її вподобання, поки мою увагу не привертає записник з чорними сторінками. 

Перегортаю першу сторінку, і від того, що я бачу, відчуваю біль у всьому тілі і це не фізичний біль, а те чого я не скоро зможу позбутись - біль через втрачений час.

На першій сторінці приклеєні два тести на вагітність. Спочатку я розгубився, але потім прочитав допис, що був написаний знизу білим фломастером. Виявляється, що вона зробила декілька тестів, а саме сім,  щоб впевнитись у своїй вагітності, тому вирішила, раз у неї їх декілька то і нехай буде по одному на кожного малюка. Біля кожного з тестів навіть наведені стрілки і написано "Тест Макса" та "Тест Дениса". Я так розумію, що імена хлопцям вона вже обрала. І знову щемить серце, бо в цей час мене не було поруч із нею. Я не мав змоги посперечатись, запропонувати будь-які інші імена, тільки щоб подражнити її, а потім все одно погодитись на ті, які вона обрала для наших синів.

Відкриваю наступний розворот на якому приклеєно фото з УЗД з позначкою дванадцять тижнів, та підписом "Таткова копія" і намальований смайлик, на сусідній сторінці така сама фотографія, але з позначкою двадцять тижнів, та підписом "Ось тепер точно, таткова копія". В цей момент я уявляю, як вона сміється, коли підписує ці фотографії, особливо першу, де на чорно-білому знімку малюки більше схожі на маленьких прибульців, ніж на чоловічків.

Гортаю далі й натрапляю на білий конверт. Відкладаю його в бік, але він все одно не дає мені спокою, а коли відкриваю його розумію чому.

В середині декілька листів паперу складених вдвоє. Розкриваю їх і погляд вихоплює перший рядок "Коханий, якщо ти читаєш цей лист, значить я десь прорахувалась…"

***

- Привіт, люба, - цілую її у скроню. - Прикро, що сьогодні ти не в настрої, щоб поговорити зі мною.

Тишу пронизує лише звук роботи апарату ШВЛ, що допомагає їй дихати. І якби вона була зараз притомна, то вже б жартувала, що схожа на Плава Лагуну з фільму П'ятий елемент, через усі ці трубки та дроти, що розташовані навколо неї. Усміхаюсь їй, хоча вона цього і не бачить.

Торкаюсь рудого волосся і пропускаю його крізь пальці. Її очі заплющені, а шкіра трохи зблідла, але вона все така ж гарна, як і того дня, коли я зрозумів, що кохаю її. Зараз вона не розмахує димовою шашкою, але я з нетерпінням чекаю, коли вона отямиться і утне чергову дурницю, як це вміє лише вона.

- Я знайшов твій лист, - починаю розмову, про яку вона і не знатиме, коли отямиться, але я маю проговорити це в голос.

Не знаю скільки разів я перечитав той лист, але здається, що я вивчив його напам'ять. Вона наче в душу мені дивилась, коли писала його, або знає мене набагато краще, ніж я думав. Він наче сповідь, але полегшення від його змісту отримав я. Все, що турбувало мене стало на свої місця, і питання батьківства, і її рішення про приховування вагітності та навіть вибір імен для синів. Вона написала його, бо боялась, що під час пологів з нею може щось статись, і тоді вона не зможе пояснити мені свої дії особисто…от і сталося, але я все ж таки вірю, що про все це ми ще поговоримо.

Не зважаючи на те, що вона лежить в окремій палаті, де я нікому не заважаю, своїм базіканням, та мій час відвідин спливає. В приймальні зібралась черга охочих побачити свою дочку, сестру та друга і вони теж мають на це право.

- Я прийду до тебе завтра після того, як навідаю малих, - цілую її. - Попереджаю, якщо і завтра ти зі мною не розмовлятимеш, то я почну читати тобі книги в голос. Тож даю тобі останній шанс.

Виходжу за двері, щоб завтра знову повернутись.

***

Новий день і нова надія. Зустріч з синами додає мені сил й віри в найкраще, бо не може бути інакше, коли тобі є заради кого жити. Вчора я їх не бачив, бо Андрій вибив для себе візит прикинувшись мною, а отже я пролетів з відвідинами, як та фанера над столицею Франції. Я не злюсь на брата, бо як би мені не хотілось побачити вчора хлопців, я його розумію. Аліна і для нього стала рідною і якщо добре порахувати, то він був поруч із нею більше часу ніж я, тож і його бажання побачити племінників, про яких він піклувався поки мене не було, зрозуміле.